Надія Красоткіна

Як любов знайшлася в хлопчика Юрася

Казка

От настало літечко,
Квітнуть трави в полі.
Колоситься житечко,
Зріє все поволі.
Полуниці на грядках,
У лісах — суниці.
На малесеньких кущах
Синіють чорниці.
Ягідки всміхаються,
Мріють квіти пишні.
Соком наливаються
Вишеньки на вишні.
Літо — це ясна пора —
Так чудово всюди!
І радіє дітвора,
Всі щасливі люди.
У дітей канікули,
Можна загорати.
Річка й ліс покликали
Всіх відпочивати.
Раз до пізньої зорі
Хлопчаки сиділи
У Миколчинім дворі
Та все говорили.
Як до ночі діло йшло —
Сонечко скотилось.
Каже хлопчикам Павло:
«Щось, в похід схотілось…»
Всі замовкли. В тишині
Місяць піднімався.
Каже Коля: «І мені…
Я б також подався.
Ми б намети узяли,
В лісі б ночували,
Все самі б робить могли
І пісні б співали».
А Василько так сказав:
«Це було б чудово!
Я б і вудочку узяв,
В мене все готово!
Із лящів, а, може, й щук
Юшки б наварили…»
Піднялось ще кілька рук —
Всі заговорили.
У похід хотілось всім —
Так же романтично!
Чи ж батьки дозволять їм?
Це для них незвично.
Йти у ліс на кілька днів,
А вони ще ж діти…
Хто б з дорослих захотів
Їх в похід зводити?
Стали думати усі,
Думати-гадати.
Вже й травичка у росі…
Розійшлися спати.
А на ранок, мов луна,
Чутка розійшлася.
«Є така душа одна,
Що за це взялася!»
Це Михасиків дідусь
Хоче всіх узяти!
Хлопцям він сказав: «Берусь!
Треба край свій знати!
Походити по землі,
Вміти все робити,
Поки діти ще малі,
Треба вчитись жити —
Користь все це принесе.
Треба вчить дитину
Полюбити над усе
Милу Україну.»
Все він дітям пояснив
Як і що до чого.
Цілий тиждень їх учив.
Всі раділи з того.
Хоч спочатку їм здалось —
Це легка наука,
Та важкенько довелось —
Непроста це штука!
Як намети розбивать,
Як вогонь розкласти,
Юшку як приготувать,
В лісі не пропасти,
Ще й болото перейти,
В хащах не блукати,
Словом, щоб в похід іти —
Треба все це знати!
Всі трудились цілі дні,
Вузлики в’язали,
Як дідусь співав пісні,
То всі підтягали.
Накінець прийшла пора
Мріям цим здійсниться.
Тричі крикнули «Ура!»
Всі і подалися.
А Юрасик не ходив,
Хоч і не лінивий.
Що Юрась там загубив?
Він і так сміливий!
Край вивчати? Край любить?
Теж придумав дідо!
Тут не буде Юра жить —
Він кудись поїде!
Десь далеко звідсіля,
Де багаті люди.
Там, де краща є земля
Юра жити буде.
Там і щастя він знайде,
Що дідусь той знає!
Юра в свій похід піде,
Часу він не згає!
То ж Юрась подумав так:
«Хай ідуть до бісу!
А Юрась на все мастак,
Піде не до лісу!
Він в Америку піде,
Сам дорогу знає!
Не знайдуть його ніде
Він від всіх тікає!
Без дітей і дідуся,
Бо Юрась сміливий.»
От і вигадка уся.
Та й пішов щасливий.
А батькам сказав, що йде
Він з дітьми та дідом,
Не шукали щоб ніде,
Й не ходили слідом.
Ті собі гуртом ідуть,
Разом, як належно.
А в Юрася ляже путь
Зовсім протилежно.
І не будемо про всіх.
В них — усе в порядку.
Лине пісня, щирий сміх,
Роблять всі зарядку,
Пізнають цікавий світ,
Все довкіл вивчають,
Дух гартують свій, як слід,
Вже багато знають.
Бо ж дідусь дітей водив
По краю широкім.
Сам від них помолодів
Аж на двадцять років.
Всі згуртовані, як слід.
«От би так щороку!»
Словом, видався похід
У дітей нівроку!
Та про Юру мова в нас
Йтиметься надалі.
Бо іде хлопчак в цей час
У далекі далі.
Йде Юрасик навмання,
Зовсім не стомився.
Зупинився коло пня
І води напився.
Він з собою компас взяв,
Щоб знайти дорогу.
У рюкзак потрібне склав,
Тапочки на ноги.
А в баклажечку води,
Щоб здолати спрагу.
То ж, Юрасик — хоч куди!
В серці ніс відвагу.
Тільки нащо той намет,
Ковдра легша значно!
Хоч і знав Юрась секрет —
Без намету — лячно.
Може й лячно, там комусь,
Але не для Юри.
(Я судити не берусь
Даної фігури).
Через ліс ішов хлопчак
По краю дороги.
Та всміхався вже не так,
Бо стомились ноги.
Сів під кущиком, поїв
Сам собі тихенько.
Потім ліг і сон зморив.
Спав він там довгенько.
Сонце бачить — хлопець спить,
Стало позіхати.
Та й скотилось через мить
І собі поспати.
А натомість ніч прийшла,
Зорі засвітила.
Чорні духи привела,
Страхом світ накрила.
Поруч «ухнула» сова,
Хлопець стрепенувся.
О! Які знайти слова?
Як хлопчак жахнувся!
Сну, неначе й не було,
Відлетів, мов птаха.
Згинуло кудись тепло,
Мерзне бідолаха.
Ну, а тут ще, як на зло,
Шелести та шуми.
Юрчику не повезло,
Лізуть різні думи.
А відвага відійшла,
Наче й не бувало.
Пискнула тварина зла,
Щось як загукало!
Серце стиснулося враз
І пірнуло в п’яти.
О, який страшний цей час!
Хіба ж міг він знати?
Нащо він сюди забрів?
Чи це сон приснився?
Краще вдома б він сидів,
Мультики дивився!
Ні не сон. Це в лісі ніч
Справжня, не приснилось.
Він в поході, в тому річ,
Що таке здійснилось.
Він у лісі сам-один,
Ні мами, ні тата.
Він однесенький в них син —
Вмре, не будуть знати.
Страшно. Зуби цокотять,
Комарі кусають,
Хмарами сюди летять,
На лице сідають.
Враз здригнулася земля,
Світом захитало.
Щось примчало звіддаля
Й зовсім поруч стало.
Перед ним стояло Зло
Без прикрас, без маски.
І таке страшне було,
Без любові й ласки,
І на нім аж сім голів,
Зуби ядовиті.
Сім голів, як сім гріхів,
Піною покриті.
Серце, що було в п’яті,
Битись перестало.
Ще такого у житті
З хлопцем не бувало.
Юрчик зовсім сполотнів,
Думав умирати.
Але ліс весь заяснів,
Півень став співати.
І страшезне дике зло
Здумало тікати
Й щезло, наче не було.
Почало світати.
А натомість перед ним
Дівчина з’явилась.
Світлом сяяла ясним,
Сонечком іскрилась.
До Юрася підійшла,
Ніжна і щаслива.
За собою повела
У Країну Дива.
Страх в Юрасика пропав,
Стало гарно й тихо.
Хлопчик серцем відчував,
Що минуло лихо.
Бо ж і серденько з п’яти
Повернулось в груди.
Гарно так було іти,
Що ж то далі буде?
Але щоб там не було,
Йде Юрась сміливо.
А кругом — таке тепло!
А повсюди — диво!
І така довкіл краса,
Аж серденько мліє.
На траві блищить роса,
Небо аж синіє!
Між дерев і квіт ясних
Он палац іскриться.
А кругом лунає сміх,
Може хлопцю сниться?
Він за вухо ущипнув,
Сам себе з досади.
Сильно так, аж підстрибнув,
Навіть був не радий.
Зрозумів, що це не сон,
Це йому не сниться.
А в палаці із вікон —
Сонечко іскриться.
І туди його ведуть,
Мабуть для поради.
Світлі люди там живуть.
Хлопчик дуже радий.
Він в палаці опинивсь —
Там же — сонце квітло!
Може знову сон наснивсь,
Та повюди світло!
Ні! Не сон! Це наяву
Так красиво всюди.
Бачить дівчину живу,
Ще в палаці — люди…
Ну, а дівчина, немов,
Зіткана із сонця!
Хлопчик ближче підійшов,
Сів коло віконця.
І розмова потекла,
Наче із джерельця.
Мову дівчина вела,
Слово йшло до серця.
Українська це була
Мова калинова!
Мов дзвінка ріка текла
Щира і чудова!
Дівчина казала так:
«Розум є у тебе
І, звичайно, ти мастак,
Але вчитись треба.
Щоб пізнати рідний край,
Милу Україну,
Рідну мову ти вивчай,
Вчи свій край, дитино!
А себе також вивчай
І виховуй волю.
І гартуй себе, та знай —
Твориш власну долю!
Українець ти! То ж будь
Щирим, працьовитим,
Мудрим, добрим… Не забудь!
І не будь сердитим!
Вирви з серця заздрість, злість,
Гордість кинь в берлогу!
Та й за розум вже берись!
Час іти в дорогу.
І тобі я покажу
Рідний край, дитино.
Все про нього розкажу,
Бо я — Україна!»
Рот розкрився у Юрка,
Він закляк від дива.
«Он хто, значить, ти така —
Дівчина красива!»
«Що ж, Юрасю, ти вгадав,
Я — Вітчизна-мати!
А тепер вже час настав
Рідний край вивчати.
Ти, Юрасю, пам’ятай:
Є десь край і ліпший.
Що не край, то свій звичай.
Рідний — наймиліший!
Я рушник в дорогу дам,
Як завжди бувало.
Ну, а далі підеш сам,
В мене справ чимало.
І хоч ти один підеш
Стежкою в’юнкою,
Я повсюди йтиму теж,
Сину, за тобою.
Ти ж добро робить навчись,
Йди вперед сміливо.
І до тебе буде скрізь
Усміхатись диво!
Ти з дороги не звертай,
Труднощів не бійся.
Що ж, іди, часу не гай,
Ось водою вмийся.
Сили це тобі придасть,
Ще й відваги, й духу.
Слухав, слухав це Юрась,
Почесав за вухом,
Рушничок в мішок поклав
Вишитий хрещато.
Умиватися почав…
На душі, мов свято!
А Вітчизна обняла
Хлопчика малого,
До порогу провела
З Дому осяйного.
І Юрасик опинивсь
Сам посеред поля.
Це не сон йому наснивсь,
Це вже зветься — доля.
Та куди йому іти,
Що тепер робити?
Відкривать нові світи?
Чи сади садити?
Так. Вивчати рідний край,
Щоб усе в нім знати.
Вдалині синіє гай.
Треба простувати.
Йшов і йшов він між полів,
Сонечко блищало.
Вже далеко він забрів,
Вечоріти стало.
Де б спинитися на ніч
Переночувати?
Бо ж Юрасю, звісна річ,
Трохи страшнувато.
Він шалаш собі зробив,
Ковдрою укрився.
Спокійненько ніч провів,
Навіть сон приснився.
А як перші промінці
Землю освітили,
Вмився хлопчик у ріці,
Біг, немов, на крилах.
Все він, звісно, помічав,
І траву, і квіти.
Спів пташиний розрізняв
І почав радіти.
Бо щодня і кожну мить
Пізнавав чимало.
Звідкіля струмок біжить,
Звідки сонце встало.
Де беруться хмарочки
І тумани сиві.
Що співають зірочки
В небесах красиві.
Так минали довгі дні
Й коротенькі ночі.
А Юрась співав пісні,
Край вивчав охоче.
Він нітрохи не втомивсь,
Сили набирався.
Пізнанням так захопивсь,
І все більш старався.
Але якось опинивсь
Він посеред поля.
З подиву аж зупинивсь —
Ниви всюди голі…
Ні травинки, де ж роса,
Ні струмка, ні річки.
Зникла із землі краса,
Бо нема водички.
Де колись було русло,
Тільки купи бруду.
Тут Юрася зло взяло:
«Я терпіть не буду!
І водичку поверну
В край осиротілий.
Все очищу, бруд згорну,
Я хіба невмілий?»
Русло річки розчищав
Хлопчик дні і ночі.
Джерельце шукати став.
Він трудивсь охоче.
Але де ж те джерело,
Де жива водичка?
А його, мов не було,
І не грає річка.
Вітер куряву несе,
А краси немає.
«Не спинюсь я! Ще не все!
Так же не буває,
Що колись воно було,
А тепер пропало.
Я знайду те джерело!
Я трудивсь ще мало!»
Хлопчик знову вдаль пішов,
Русло очищати.
І вкінці кінців знайшов,
Землю став копати.
Тут і люди підійшли,
Помагати стали.
Бруд весь винесли, згребли,
Все повичищали.
І розкрилось джерело,
Бризнула водичка.
Все навколо ожило
І заграла річка!
І раділи всі без меж,
Бо краса вернулась!
І Юрась сміявся теж.
Й сонечко всміхнулось.
З того часу на землі
В нашого народу
Навіть діточки малі —
Всі шанують воду.
Чистять і струмки, й ставки,
І джерела, й ріки.
Трудяться всі залюбки
І малі, й великі.
А Юрасик радий став,
Далі йде швиденько.
Справжнє щастя він пізнав
І співа серденько.
Аж рука йому свербить,
Проситься до діла.
Що ж йому іще зробить,
Щоб земля раділа?
І придумав посадить
Верби над водою.
Щоб пейзаж цей оживить
Ніжною красою.
А верба, відомо всім,
Очищає воду.
У своїм краю яснім
Має гарну вроду.
Та й взялися люди всі
Деревця садити.
І садочки, і ліси —
Край свій звеселити.
Заквітчалася земля,
Аж помолоділа.
Розпустилося гілля.
Справді, добре діло.
А тепер у хлопчака
Серденько радіє.
Бо ж краса кругом така!
А Юрась — все вміє!
І багато знає він,
Пізнає природу.
І тепер він спавжній син
Для свого народу.
Знову наш Юрась в путі,
Сонечко стрічає.
Творить він добро в житті,
І не забуває,
В серці доброту носить,
І любов, і ласку.
Вміє діток звеселить,
Розказати казку,
Вміє він співать пісні
І вірші читати,
Може хлопчик цілі дні
Вчитись, працювати.
Де й поділась з серця злість,
Заздрість і гординя.
Він не той, що був колись,
Інша він людина.
Говорить навчився так,
Вам не передати.
І на все Юрась мастак,
Ну, та що й казати!
І тепер він не один —
Друзі в нього класні!
Справжній він громадянин
У Вітчизні власній!
Край свій Юра полюбив,
Все про нього знає.
Як раніш без цього жив
Він не уявляє.
Це не просто лиш слова,
Ну, та й річ не в тому.
Усьому кінець бува —
Треба йти додому.
З рюкзака рушник дістав,
Не зважав на втому.
Рушничок і показав
Напрямок додому.
Шлях його в палац привів.
Він вклонивсь низенько —
Знову ж дівчину зустрів —
«Україну-неньку».
«Що ж, Юрасю, ти старавсь,
Все навчивсь робити,
Не боявся, не вагавсь
Ти добро творити.
Для Вітчизни все робив,
Щоб вона розквітла.
Ріки чистив, сад садив,
Дарував їй світло.
А тепер нема біди,
Можеш вибирати:
Хоч в Америку іди,
А як ні — до хати!»
І усмішка зацвіла
На обличчі світлім.
Стежка хлопчика вела
По краю привітнім.
Він — в Америку? Та ні!
Ні за що у світі!
Де ще є такі пісні?
Де так сонце світить?
У якім краю така
Ніжна, пелюсткова
Рідна кожному із нас
Українська мова?
Де ще стільки доброти
В серденьку людському?
«Ти прости, за все прости
Хлопцеві малому.
Лиш тепер я зрозумів,
Що, як рідну неньку,
Край свій рідний полюбив
Я усім серденьком.
Це земля батьків моїх,
Дорогі стежини.
Все тут — мова, пісня, сміх —
Рідне для людини».
Після цих гучних промов
Наш Юрась простився.
І додому стрімголов
Стежкою пустився.
А навколо літечко
Пишно розквітало.
В полі стигло житечко,
Пісенька лунала.
В синім небі хмарочки
Білі пропливали.
Ластівки, мов літачки,
Весело літали.
На траві дзвінка роса,
Сріблом вигравала.
І така була краса,
Аж душа співала!
Вже не йшов Юрась — летів
По барвистім літі.
Україну полюбив
Понад все на світі!
Зрозумів він: все дарма,
Нащо утікати?
Краю кращого нема,
Як Вітчизна - мати!
В нас від рідної землі
Мудрість, розум, сила.
Підніма нас на крилі
Україна мила.
В всіх людей Вітчизна є
Рідна і єдина.
Місце кожному своє,
А нам — Україна!
То ж палких сердець вогонь
І таланти різні,
І тепло своїх долонь
Віддамо Вітчизні!
Бо для нас вона одна
Ненька-Україна!
Найдорожча і ясна
Мила і єдина.

Відгуки

Коментарі Cackle