Бігла річка невеличка
Між високих берегів,
А на березі потічка
Віковічний ліс шумів.

І цвіли чудові квіти
Між травички на лугах,
І ловили рибку діти
В річці тій по берегах.

А вона собі дзвеніла
І несла водичку вдаль,
Небу й сонечку раділа
І не знала про печаль,

Бо була така весела,
Повноводна, говірка,
Бігла повз міста і села
Гарна річечка прудка.

І несла прозору воду,
Чисту-чисту, як роса.
Для звірят і для народу
В ній іскрилася краса.

Ту водичку люди брали,
Щоб обід собі зварить,
І худобу напували,
Бо усім хотілось пить.

Ох, смачна ж була водичка —
В світі кращої нема!
Й роздавала мила річка
Ту водичку задарма!

Бо вода — це дар природи,
Без води загине світ,
Тому річка чисті води
Всім несла мільйони літ.

Ну, а воду очищали
Верби, що росли на ній,
І від спеки захищали,
Коли нісся суховій.

Й шепотіли річці казку
В тиху-тиху літню ніч,
Дарували ніжну ласку,
Як лишалась віч-на-віч.

І купались зорі в річці,
Плавав місяць на човні,
І стрибали по водичці
Сонця блискітки ясні.

Літом люди в ній купались.
Загоряли в теплі дні,
Камінцями діти грались
В дні погожі і ясні.

Хоч вода й смаку не має,
Й кольору не має теж,
Та у світі кожен знає:
Без води не проживеш!

Дуже хочеться всім пити,
Особливо в літній день.
Що тут, друже, говорити:
Без води — не до пісень!

Споконвіку люди знали,
Що водичка — це життя,
І річок не марнували,
Не губили без пуття.

А джерела розчищали,
Щоб була жива вода,
Ще й сади, ліси саджали...
Та прийшла у край біда...

Непомітно ходить лихо,
Як його ніхто не жде,
Крадькома і дуже тихо...
Звідки? Як? Взялося де?

Тільки річка обміліла,
І тепер не видно дна,
Засмутилась, похмурніла,
І вода у ній брудна.

Гори сміття, гори бруду
В річечки на берегах.
І якісь страшні споруди...
Ані верб, ні квітів — жах!

І нічого в ній живого,
Тільки п’явка де-не-де.
Й не болить душа ні в кого,
Що й лісів нема ніде,

Що джерельця десь пропали,
Мила річка не блищить,
Всі дерева порубали,
Місто трубами димить.

Люди зовсім збайдужіли,
Їм до світу — все одно,
Помарніли, зачерствіли,
Опускаються на дно.

Дивляться — й не бачать очі,
Що втрачають дивосвіт.
Щось змінить ніхто не хоче,
Й це трива багато літ.

Гублять, нищать все до краю
І на Землю всі плюють,
Ніби й діла їм немає
До святині, де живуть.

Ніби в них дітей немає
І майбутнього нема,
Що ніхто про світ не дбає,
Що у душах їх зима.

Хто зробив з людьми це лихо?
Хто? Скажіть мені мерщій!
І шепоче річка тихо:
«Це накоїв Суховій!

Віяв він колись на сушу
І рослинний світ губив,
Нині ж людям сушить душу,
Всіх такими він зробив...»

І затихла, сил не має, —
Важко бруд в собі нести.
Всі мовчать, ніхто не знає,
Як від бруду світ спасти.

Ту розмову чув хлопчина,
Бо любив цей дивний світ,
І хоч зовсім був дитина,
Мав від роду дев’ять літ.

Та сказав, аж дуб схилився:
«Знаю я, як врятувать!
Суховій тут поглумився —
Я піду його шукать!

І зробити я це мушу:
Повернути в світ красу,
Засвітити людям душу
Й на траву розлить росу!

Повернути силу в ріки
І розчистить джерело,
Щоб віднині і навіки
Щастя в краю зацвіло!»

Що ж, в словах велика сила,
Та Івасик ще дитя.
Але далі треба діла,
Щоб розквітнуло життя.

Хто Івасю допоможе
В добрих намірах його?
Хто йому сказати може,
А йому спитать кого?

Став Івась і так гадає:
«По якій дорозі йти?»
Він, по-правді, і не знає,
Суховія як знайти.

Та почув, як плаче річка,
Стогне матінка-земля...
Тут тополька невеличка
До хлопчини промовля:

«Глянь, мій хлопчику, на мене,
Я вкажу на шлях тобі,
Кожне деревце зелене
Допоможе в боротьбі».

І листочки потяглися
На стежину між полів.
Де ті сили й узялися —
Дуже землю він любив!

І не чув Івасик втоми
Ні в руках, ані в ногах,
Все йому було знайоме
І показувало шлях.

Довго йшов Івась полями,
По дорогах і стежках,
І лісочками, й містами,
По болотах і кущах.

Далі степ лише чорніє,
Ні билиночки ніде:
«Ей, поганий Суховіє,
Тут Івась тебе знайде!»

І хоч в горлі пересохло,
А води ніде нема,
Все зчорніло і заглохло,
Та Іванку все дарма.

Він джерельце йде шукати
(От би хлопцю помогти!),
Бо щоб ворога здолати,
Треба воду віднайти!

Це Івасик добре знає,
Пити хоче — просто жах!
Спрага хлопчика долає,
Світ чорніє у очах.

Суховій над ним злітає
І кричить на цілий світ:
«Суховія не здолає
Це дитя у дев’ять літ!

Ха-ха-ха! Прийшла дитина!
Що ти можеш? Ти — маля!
Я зсушу усе невпинно,
І тепер — моя Земля!»

Чула це маленька хмарка,
Що потрапила сюди,
Скрізь було нестерпно жарко,
А вона несла води.

Губи хлопчику зросила,
Поки ворог відвернувсь,
Повернула хлопцю силу
Він очуняв, стрепенувсь...

Суховія взяв за поли,
Вузликом морським зв’язав
Так, щоб він уже ніколи
Крил своїх не розпускав.

Ворог втік, та ще не здався,
Заволав і десь пропав.
Та Івась копати взявся —
Він джерельце тут шукав.

Бо ж і гілочка вербова
Показала джерело
Знала гілочка чудово,
Що джерельце тут було!

Тож копав Івась щосили
І на втому не зважав.
Чорні сили вже свистіли,
Але хлопець їх долав.

Стала вже й земля волога,
Недалеко до води,
Та забилася тривога
У передчутті біди.

Суховій десь знову взявся,
Все живе навкруг зсушив,
Він з Івасиком змагався,
Обезводнював, душив.

Тут Івасик розлютився,
Кулачки міцніше стис,
В довгу бороду вчепився
Суховію і повис.

І почав по волосині
Виривати з бороди.
Той забився в голосінні:
«Нащо ти прийшов сюди?»

А Іванко не зважає,
Волосинки, знай, дере
Силу Суховій втрачає
І від болю аж реве!

А Іванко далі б’ється,
Навіть втратив часу лік.
Суховій уже здається,
Але вирвався — і втік!

Та тепер хлопчина знає,
Нащо він прийшов сюди:
Суховія він здолає
Й добереться до води.

І копає він криничку,
Хоч на ручках мозолі.
Ось побачив вже водичку,
Що забилася з землі.

Він зрадів, припав, напився —
Радості немає меж!
Та тривоги вогник бився:
«Суховій чатує все ж...»

Суховій не забарився,
Як почув водиці спів.
Він збісився, розлютився,
Все навколо геть спалив!

Що робить Івась, не знає,
Але ось же відерце!
Тут він воду набирає
Й Суховію — у лице!

Раптом сталось чудо-диво:
Суховій зникати став,
Розпластався некрасиво,
Трохи згодом весь пропав!

А Івасик поливає
Місце те, де ворог був.
Трохи спека вже спадає,
Вітерець вогкий подув...

Засміялося джерельце,
І струмок малий потік,
Радістю зайшлося серце:
«Суховій пропав навік!»

Все навкруг зазеленіло,
І струмочок заспівав,
А Земля нараз зраділа,
Бо щасливий час настав!

Люди раптом просвітліли
Й до роботи узялись:
Світ змінити захотіли,
Щоб він став, як і колись,

Чистим дуже. Щоб красиво
Стало в місті і в селі.
І вони зробили диво
На усій-усій землі:

Джерельця порозчищали,
І озера, і ставки,
Бруд увесь з Землі прибрали
І очистили річки.

Скрізь дерева посадили:
У дворах, по берегах.
Рідну Землю захистили
І любов в своїх серцях.

Скрізь пташки загомоніли,
Засвітилася роса,
Людські душі заясніли,
І прийшла у світ краса,

І любов велика, світла,
Чиста, наче джерело.
Вся Земля довкіл розквітла!
А Івась ішов в село...

І його душа раділа,
Бо він людям допоміг.
Мама хлопчика зустріла,
З хлібом вийшла на поріг.

Люди хлопчика вітали
І вклонялись до землі,
В його честь пісень співали
І великі, і малі.

Але він не загордився:
Просто він зробив, як знав.
Й далі добре в школі вчився,
З хлопцями в футбол ганяв.

У ріці своїй купався,
Рибу вудкою ловив,
Милувався, дивувався —
Дуже він цей світ любив!

Бігла річечка, співала
Між чарівних берегів,
Щире серце прославляла,
Бо Івась цей світ любив!

Бо ж Земля — це справжнє диво,
Що купається в росі.
І тепер живуть щасливо
На Землі цій люди всі!