Надія Красоткіна

Громадянське виховання учнів початкової школи

В Україні історично склалося так, що вихованню дітей приділялась величезна увага. Мудрий український народ каже: «Виховуй дитя, доки воно поперек лавки лежить». А це означає, що вихованням дитини слід займатися від дня її народження, щоб потім не було пізно. Адже, «Чого Івась не навчився, того й Іван знати не буде». І це справедливо. Виховати людину-громадянина, якій притаманні усі громадянські чесноти, а саме: чесність, порядність, доброта, працелюбство, сміливість, патріотизм, людяність, сумління, відповідальність, вимогливість та інші позитивні риси характеру завжди в українців було справою честі кожного батька-матері та кожного педагога. Тому в процесі виховання дітей в українців ніколи не було сторонніх, байдужих, далеких людей, а виховували дітей всією громадою, хоч основна роль відводилась сім’ї і школі. Через те в Україні й народилося стільки мудрих прислів’їв, приказок, порівнянь, казок та легенд, які й на сьогоднішній день актуальні, повчальні і дуже потрібні. Адже в кожнім мініатюрнім прислів’ї криється дуже слушна і глибока думка, народна мудрість, а коротка і часто віршована форма доступна для запам’ятовування кожній дитині. І не треба довгих і нудних повчань, щоб дитина зрозуміла просту істину, як «Хочеш їсти калачі — не сиди на печі», «Сердите не буває сите» або «Заздрість — здоров’я їсть». І таких мініатюр — тисячі на кожну людську ваду, на кожну рису характеру. Тому в роботі з дітьми молодшого шкільного віку слід спиратися на народну мудрість, на народну педагогіку, яка співзвучна з основним напрямком громадянського виховання й спрямована на розвиток патріотизму, національної свідомості, працелюбства, фізичного вдосконалення, дбайливого ставлення до природи, розвиток моральності та духовності, виховання культури поведінки.

Основним напрямком виховання є громадянське виховання — формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині відчути себе морально, соціально і юридично захищеною. Покликане воно також виховувати у дитини високі моральні ідеали, почуття любові до Батьківщини, потребу у служінні їй. Структура процесу виховання передбачає: оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки; формування почуттів (стійких емоційних відносин людини до явищ дійсності); формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб’єкта до будь-якого знання); формування умінь та навичок поведінки. У Державній національній програмі зазначено: «Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури».

Багато видатних українських педагогів працювали над цим питанням і розробляли свої системи виховання. Так, Софія Русова розробила у свій час оригінальну концепцію національного виховання. В основі її виховної системи лежить ідея формування в дітей національної свідомості і самосвідомості, самоповаги і гідності. На думку педагога нація народжується біля колиски дитини, бо тільки на рідному грунті, серед рідної пісні, рідного слова здатна вирости національно свідома дитина. Тому важливе місце в системі національного виховання Софії Русової відводилось виховання рідним словом. «Мова є дзеркалом народного духу, психології кожного народу: це й надає їй великого значення». «Сучасне виховання грунтується на психології дитини, вимагає більш за все розвитку волі, розвитку активності та самодіяльності. Громадянство й держава також вимагають від людини більш за все твердої волі та самостійної діяльності». Тому вчитель має знати, що «Змагання до активності в здорових дітей б’є живим джерелом. Вони щасливі, коли ми дозволяємо їм де в чому нам допомагати, щось зробити». Характером керує воля, а воля закладається й розвивається на грунті активності. Основну роль у вихованні дитини Софія Русова відводила ще й трудовому вихованню, фізичному вдосконаленню та естетичному вихованню дітей.

Змінюються часи, переоцінюються цінності, але так само приходять у цей новий, але ж такий чарівний світ діти. І сьогодні час докорінно змінився, але залишається історія роду і держави, де тисячоліттями жила українська нація, в якої є свої традиції та звичаї і є нове сьогодення. І нині дітей так само, як і колись в усі часи, треба виховувати і вчити, прищеплювати певні поняття, розвивати їхні почуття, вміння, здібності, навички та добрі звички, щоб вони виросли гідними людьми, громадянами свого суспільства. Але це вже сучасні діти, які прийшли у новий, змінений світ сьогодні, у вік розвиненої науки і техніки. Тому й сама система виховання щоразу змінюється і нема точного рецепту, а є у кожного свій метод, який грунтується на людських цінностях, переконаннях та на досвіді попередніх поколінь, на народній мудрості та народній педагогіці, яка перевірена часом. Виховання — це двосторонній процес, де в тісній взаємодії знаходяться двоє людей — вихованець і вихователь. Народна педагогіка стверджує, що добрий вихователь той, який вимогливо і з розумінням ставиться до вихованця («Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі», «Розумний батько спитати сина не соромиться»). Вимагати, значить поважати, довіряти, піклуватися про дитину, про її життя сьогодні і в майбутньому. Вважається найдоцільнішим такий стиль взаємин вихователя і вихованця, який грунтується на повазі і довірі, коли вихователь підтримує почуття власної гідності дитини, розвиває ініціативу, активність, спонукає до позитивних вчинків, утверджує відповідальність за власну поведінку і вчинки. Процес виховання складний і багатогранний, але це єдина цілісна система, в якій одна ланка доповнює іншу, де діє закон безперервності і систематичності, в якій все взаємопов’язане і взаємозумовлене. («Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю»). Людська психіка дуже складна, недаремно ж у народі кажуть: «Чужа душа — темний ліс», воно й насправді так, але дитячу душу вчителю треба розпізнати, заглибитись в її найпотаємніші закутки, щоб розібратися, а це вимагає багато часу і неабияких зусиль. Адже, «Щоб пізнати людину, треба з нею пуд солі з’їсти», каже народна мудрість. А вчителю за роки навчання дитини в школі треба не тільки розібратись в дитячій душі, а й приголубити її до свого серця, спертися на позитивні звички дитини, заохотити її до гарних вчинків, виробити волю до боротьби з труднощами, застерегти від поганого, для цього ще обов’язково треба зважати на вік дитини, на статеві та індивідуальні особливості кожного учня. А цього можливо досягти лише тоді, коли вчитель іде до дитини з відкритим серцем, із щирою душею, з добротою і великою любов’ю. Зважати на індивідуальні особливості не означає пристосовуватись до них, а навпаки, знайти правильний підхід, з урахуванням темпераменту кожного учня, звичок, уподобань, здібностей, сили волі, інтересів. Це вміння спертися на позитивне в характері учня, заохотити до певного виду діяльності, розбудити в нього інтерес, бажання робити добро. І в жодному разі не можна потурати дитині, тому що потурання веде до плачевних результатів. Кажуть же люди про таких, кому потурали в дитинстві «Хоч виріс, а розуму не виніс», «Ні врізать, ні доточить», «Пропав, як Сірко на ярмарку»). Тому «Не потурай малому, будеш плакати потому» і не буде добра ні собі, ні людям. Завжди треба ставитись до дитини з любов’ю і з розумною вимогливістю, яка не зводиться до прискіпливості, адже вимагати — значить поважати, турбуватися про долю дитини. Вимога допомагає вихованцеві зрозуміти суть і насущність потреби в звичаях і манерах поведінки. Тому з дітьми часто треба проводити бесіди, цікаві розповіді, щоб вони зрозуміли, чому від них вимагають поводитися саме так, а не інакше. Цікаві бесіди з молодшими школярами дають дітям поняття і розширюють уявлення про те, як людина повинна себе поводити в суспільстві, щоб не бути «білою вороною», а бути культурною і вихованою. Це бесіди на такі теми: «Умій себе поводити за столом», «Культура поведінки в громадських місцях», «Про культуру спілкування», «Шануй себе, шануватимуть люди тебе», «Доброта і жорстокість», «Усмішка, наче сонечко», «Слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш», «Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся», «Людина серед людей», «Шкідливі звички», «Не будь на людях примітний, а будь всюди привітний», «За добру науку цілуй батька й матір у руку» та інші. Під час проведення таких бесід учні молодших класів не є пасивними слухачами, але і вчитель не повинен нав’язувати свою думку як незаперечну догму, а вміло підвести учнів до правильних висновків, щоб вимога стала переконанням кожного. Діти беруть активну участь в обговоренні, сперечаються, жваво доводять свою думку і спільно вирішують, яка поведінка правильна, а яка — ні, що добре, а що погано. Яскраві, активні бесіди запам’ятовуються, залишаються надовго в пам’яті дітей і приносять користь, тому що дитина починає розуміти вимогу вчителя, батьків щодо своєї поведінки. Дитина розуміє, чому поводитись треба саме так, а не інакше, адже вона живе в людському суспільстві, є членом цього суспільства і повинна виконувати всі правила і вимоги, які ним передбачені. Ось так в дитини поступово виникає почуття послуху перед правилами і законом. А щоб краще запам’ятовувались правила поведінки, цікаві бесіди, де діти сперечались і доводили правильність своєї думки, дітям треба частенько про це нагадувати, але знати міру, щоб не набридло. Бо народ попереджає «Що занадто, то й кури не клюють», а ще це може привести і до зворотнього результату. Тому нагадувати треба, не повчаючи, не підвищуючи голос, а доречно, легко і в жартівливій формі, з усмішкою. Бо, як каже народна мудрість, «Довіряй, та провіряй».

Практика народного виховання визнає найкращим такий стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а збуджує їхні сили, розвиває самостійність, інтерес, ініціативу, активність, викликає захоплення, бажання, утверджує особисту відповідальність за свою поведінку. Саме таку роботу вчитель і повинен проводити з учнями молодших класів, щоб будити ініціативу, викликати активність, розвивати творчість. Малі діти і самі дуже активні, але ця активність не завжди спрямована в правильне русло і часто виливається лише в рухову активність. А малій дитині треба прищепити вміння активно мислити, спрямувати її на певну роботу, на бажання допомагати старшим, щось цікаве робити, виконувати певні доручення. Це сприяє формуванню особистої відповідальності за доручену справу. Адже українська народна педагогіка починалася завжди з залучення дітей до роботи. Бо свідомий громадянин — це фізично досконала особистість, що досягається завдяки участі у продуктивній праці, яка сприяє загартуванню організму, його повному і всебічному розвитку. Бо лише робота формує характер, волю, привчає до дисципліни. Тому змалку дітям давали певні доручення, які відповідали їх віковим особливостям і приносили користь у вихованні дітей. Приємна робота приносить задоволення, викликає позитивні емоції, тверде переконання дитини в тому, що вона може це зробити, дає впевненість у своїх силах і викликає прагнення робити ще краще, проявляючи ініціативу і творчість. Таким чином дитина привчається до роботи, прагне виконувати її охайно, добре, творчо в міру можливості, поступово виробляючи навички і вміння. Виробляється відповідальність і любов до праці, бажання виконувати певну роботу, щоб не сидіти без діла. «Без діла сидіти, то можна одубіти», існує мудра народна думка. Український народ роботящий, він завжди знав, що труд — всьому основа і тому завжди засуджував лінь, неробство та привчав дітей до роботи, бо «У невмілого руки не болять», «Не кайся рано вставати, а кайся довго спати», «Без діла слабіє сила», «Бджола мала, а й та працює», «Без труда нема плода», а «Кінчив діло — гуляй сміло». Робота — чудовий вихователь, тільки її треба правильно організувати в початковій школі, щоб діти прагнули працювати, творити, робити добро. Крім тих доручень, які вчитель дає у класі, учнів початкових класів залучають в різні дитячі організації, як «Добрик», «Бджілка» та інші, де вони виконують громадську посильну роботу: допомагають людям похилого віку, виконують нескладні доручення по дому, ходять в магазин за покупками, займаються прибиранням на подвір’ї, в квартирі, в городі. Часто вони збирають макулатуру, а тут завжди присутній дух змагання, бо кожен клас прагне зібрати більше, тому всі стараються активно працювати, щоб зібрати більше. Хоч мале, та добре діло діти повинні виконувати з раннього дитинства, тому що цікава і добре організована робота, виховує відповідальність, обов’язковість, привчає до порядку, до вміння розраховувати свій час і берегти його, що дуже організовує учня початкової школи. Колективна та індивідуальна робота виховує ще й активність молодших учнів, не залишає їх байдужими, а це дуже важливо у громадянському вихованню дитини.

Активнісь учнів в громадському житті мотивується і суспільно цінними спонуканнями, та ще й престижем, бажанням бути самому кращим і зробити більший внесок у загальну справу. Велике значення у вихованні активної життєвої позиції учнів є проведення суспільно-корисної роботи та дитячих свят, де діти в процесі підготовки до них, проявляють максимум активності, творчості, колективізму та індивідуальності. Свято ніколи не повинне зводитися до того, що вчитель роздав слова і ролі. Воно повинно бути завершенням певної роботи, проведеної з учнями напередодні. Наприклад, до свята довкілля повинна проводитися робота по охороні цього довкілля, де проживають діти. Це посадка кущів і дерев, розчищення території, де живуть учні, бесід про те, як довкілля треба берегти і чому, розчищення струмків і т. ін. До свята Матері діти повинні більше дізнатися про родинне дерево, про життя своєї мами, про цікаві та прикрі випадки в її житті, про роботу мами, про її уподобання. А ще виготовити для неї подарунок своїми руками і це ж робиться не за один день, а за місяць чи й більше... До свята зими діти повинні виготовити годівнички різних форм, добре пошукати в бібліотеці і вибрати з журналів та газет макети таких годівничок, а потім самим же їх і виготовити. А ще з осені приготувати корм для пташок, які прилетять взимку до них. І так до кожного свята повинні діти готуватися, щоб спочатку зробити щось корисне, важливе, добре, а потім і повеселитися на святі. Згодом до кожного свята діти готують костюми, прикраси, займаються активною пошуковою діяльністю. Вони можуть у кожному віці виконувати посильну для них інтелектуальну роботу: знаходити прислів’я, загадки, скоромовки, вірші на задану тему, народні прикмети та звичаї, що сприяє не тільки виробленню активності, а й підвищенню успішності. Зростає допитливість, цікавість до книжки та інших засобів інформації (комп’ютера, газет, журналів). В процесі пошуку інформації діти спілкуються з дорослими людьми — носіями народних традицій, обрядів. Кожен старається зробити максимум, та ще й спитає інших, що вже вони зробили. Проходить своєрідне змагання між учнями. Класний колектив завжди спитає з того, хто нічого не зробив і силою свого впливу заставить працювати всіх, хочуть вони того чи ні. В такій роботі класу задіяні всі без виключення учні. Вони активно працюють протягом багатьох тижнів, час від часу звітуючи про зроблену роботу, а на святі захоплюються плодами своєї праці, адже зі сцени звучать прислів’я, які вони знайшли, вірші, загадки, скоромовки... Всіх радують малюнки, які вони намалювали, костюми і прикраси, які виготовили, та ще й звіт про роботу по темі. Учні читають вірші, співають пісні рідною мовою, танцюють і радіють успіхам своїх товаришів.

Така робота з дитячим колективом не тільки робить учнів активними, але й відповідальними, добрими, чуйними, готовими прийти на виручку, допомогти. Діти вболівають за своїх товаришів, адже вони роблять спільну справу, яка їх об’єднує, згуртовує і здружує. Велике значення для дітей цього віку мають ігри, які розвивають учнів, роблять їх активними, винахідливими, спритними, уважними. Діти люблять гратися на перервах, на святах, після уроків. На уроці вчитель організовує для них гру, яка допомагає в засвоєнні певних правил чи понять. І чим яскравіша гра, тим краще вона запам’ятовується, а разом з нею чітко западає в пам’ять і те поняття чи правило, яке вона в себе включала. Тому ігри — це важлива частинка виховного процесу. Цікавими є рольові ігри, де діти виконують певні ролі, говорять слова, входять в образ, вчаться перевтілюватися. Тому вчителю важливо вміти організувати гру в кожний момент життя дитячого колективу, навіть тоді, коли діти чекають автобуса, їдучи кудись на екскурсію, і їхню активність, збудливість, задерикуватість, нетерпіння використати в цікавій грі, щоб перетворити це у веселу витівку, жарт. (От почали хлопчаки борюкатися чи штовхатися, то замість крику та зауважень використати можна їхню нетерплячку і провести змагання. Хай вони, стоячи на одній нозі одним плечем поборються, а всі подивляться та ще й поаплодують. І таких ігор — тисячі!). І замість того, щоб хтось когось скривдив, то всі весело посміялися, погралися і забули про образу. Адже, поруч — чужі люди і діти повинні себе поводити чемно, тому що цього вимагають правила поведінки в громадських місцях. Сила народної педагогіки полягає в тому, що вона спонукає до правильної дії, спрямовує на додержання правил і норм поведінки. Народна педагогіка виробила цілу систему стимулюючих методів: вимога, суспільна думка, змагання, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання. Вчитель повинен бути вимогливим до учнів. А вимога — це вміння висловлювати свої побажання або прохання так твердо і рішуче, що це не припускає заперечення. Це стосується загальних правил для учнів, правил поведінки. Велику силу впливу має і громадська думка. Громадського осуду всі бояться, бо ж нікому не хочеться бути осміяним. А народ наш завжди дуже добре все підмічав. Через те і прислів’я такі є: «Стид, хоч і не дим, а очі виїсть», «Голосний, як дзвін, а дурний, як довбня», «У короткого розуму язик довгий», «Крий, ховай погане, а воно ж таки прогляне».

Головний обов’язок вчителя своєчасно і мудро застерегти учня від необачних вчинків, скерувати його енергію в правильне русло. Адже завжди легше чогось поганого не зробити, аніж потім це виправляти. А іноді і виправити неможливо. Тому слід завжди вчити дітей аналізувати свою поведінку, застерігати від поганих вчинків. «А що буде, як я поступлю так? А які наслідки можна очікувати від такої поведінки? Який результат можна чекати від такого вчинку? Як краще зробити?». Дітям треба наводити приклади хорошої і поганої поведінки і розказувати про наслідки, щоб вони зрозуміли, що перш, ніж щось сказати або зробити, треба зважити на все і добре подумати про наслідки, які поведе така поведінка за собою. Недаремно ж народ каже: «Сім раз одмір, а раз одріж», «Слово — не полова, а язик — не помело». З цією метою слід у кожному класі проводити бесіди з молодшими школярами на такі ж теми, де б діти мали можливість почути і побачити до чого приводить погана поведінка, які плоди пожинають неслухи, які наслідки несе необдуманий крок. «Млин меле — мука буде, язик меле — біда буде», «Умів украсти, умій і очима лупать», «Не будь тією людиною, що догори щетиною», «Задирай голову настільки, щоб шапка не злетіла», «Хто хвалиться, той кається» та інші. Цікавою формою роботи є і читання народних легенд, притч, українських народних казок та їх обігрування, а ці народні твори попереджають, застерігають дітей від необдуманих вчинків, забороняють чинити зло, а вчать робити добро, тому в казках добро завжди перемагає, та й людина прийшла у цей світ для добра.

Цікавим методом стимулювання позитивної громадянської поведінки є навіювання, яке створює атмосферу казковості, позначений такий метод рисами народної кмітливості та винахідливості, вигадки. Це дуже люблять діти, такі прислів’я вони добре запам’ятовують і ними керуються у повсякденному житті, часто їх згадують. Яскраві прислів’я і приказки стають нормою поведінки дітей в побуті. Вони є на всі випадки життя, на всі теми. «Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть», «Не плюй на вогонь, бо на губах вавки будуть», «Не плюй в колодязь, бо водяний втягне», «Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш», «Не облизуй макогін, бо облисієш», «Не дригай ногами за столом, бо чорта колишеш», «Не залишай недоїденим хліб, бо чоловік покине», «Не сідай на вугол стола, бо не вийдеш заміж» і т. ін. Таких прислів’їв — тисячі, але їх легко запам’ятовують і так само легко виконують діти, тому що вони сприймаються як жарт, але з крихтою страху, що таки ж може так бути, тому краще прислухатись до поради. Народна педагогіка також передбачає метод заохочень і покарань. Найчастішим і найдієвішим видом заохочення є схвалення вчинку чи поведінки, подяка, нагорода, лагідний погляд, усмішка, добре слово. Все це має для дитини велике значення, тому що стимулює до кращої поведінки, до добрих вчинків а також закріплює позитивні навички поведінки, зміцнює віру в свої сили, породжує оптимізм, викликає гарний настрій, вселяє життєвий оптимізм. Найбільш цінним у заохоченні є моральна дія, а тому до цього треба відноситись стримано, щоб дитина не чекала нагороди за кожний вчинок, а хороша поведінка стала для неї нормою. І щоб дитина вчилася цінувати сам факт подяки. Покарання теж застосовується в народній педагогіці — це осуд, зауваження, несхвальне ставлення до чогось. Вони часто застосовуються на практиці. Та мудрий народ каже: «Не карай дубцем, а карай слівцем», бо слово дієвіше, ніж фізична розправа, яка ніколи не була в пошані. Сучасний метод виховання вказує на неприпустимість фізичного покарання, про що говорить і великий педагог сучасності Василь Сухомлинський «Ремінь не тільки принижує гідність дитини, але й розбещує її душу, пробуджуючи в ній найтемніші, найпідліші риси боягузтво, людиноненависництво, і лицемірство». Застосовувати покарання слід помірковано, щоб не принизити, а підняти дитину, заставити її мислити по-новому, старатися бути кращою. Вже з маленьких літ дитину потрібно привчати до того, що вона сама господар своєї долі і може себе вдосконалювати, тобто займатися самовихованням, щоб гартувати волю, сміливість, мудрість і всі інші позитивні риси характеру. Тільки тоді виховання буде успішним, якщо воно спирається на самовиховання, зливається з ним. Лише тоді людина може досягти в житті висот, коли вона зуміє самостійно активно і наполегливо себе вдосконалювати. До цього треба привчати молодших школярів, шляхом бесід, розмов, позитивних і яскравих прикладів для наслідування, шляхом орієнтації на вчинки дорослих, особливо на героїв казок і оповідань, та на тих, хто проживає поруч. Дитина повинна навчитися бачити себе збоку, оцінювати свої вчинки і робити правильні висновки та усвідомлювати, що потрібно підпорядковувати особисті якості і власну поведінку вимогам моралі. Про інших народ говорить «У чужому оці порошинку бачить, а в своєму поліна не помічає», «Думками за горами, а ділом у запічку», «Лінивий двічі робить, а скупий два рази платить», «Куди вітерець, туди й розумець» та інші. В молодшому шкільному віці дитина вже розуміє суть прислів’їв і приказок, які позитивно впливають на її поведінку, вміє спостерігати та оцінювати інших, а тому здатна до самовиховання. У цьому віці вона вчиться ввічливо і з повагою спілкуватися з дорослими, виконувати волю старших, прислухається до своєї совісті, старається бути вірною даному нею слову, не робити поганих вчинків, які осуджують люди.

Народна педагогіка важливе місце у самовихованні відводить народним святам, обрядам, символам, як засобам вираження настрою, переконань, світогляду людини. Вони поглиблюють і облагороджують людські почуття, дають змогу виявити власні думки, пробуджують емоційні відчуття і переживання. Рідна мова, історія народу, його прогресивні традиції, звичаї та обряди, фольклор, різні види народного мистецтва, художньої творчості, національна символіка — це той благодатний матеріал, на якому зростає дитина, представник свого народу, спадкоємець, громадянин і патріот. Особливе місце відводиться народній символіці, яка завжди означає щось добре, світле, чисте в усі періоди життя. Це, наприклад, розмальоване яйце — писанка, символ весняного пробудження природи; червона троянда — символ кохання, а біла — смутку; весільний рушник — символ єдиного життєвого шляху подружжя; віночок на голові у дівчини — символ радості, дівоцтва; лелеки на гнізді біля хати означають, що тут живе дружна, хороша родина; червона калина — символ вірності, любові. Таких символів є дуже багато, так склалося історично, і люди в них вірять, вкладають великий зміст і шанують це. В цьому і є, мабуть, поетична і світла душа українського народу, його любов до природи, працелюбство і любов до всього світу, жартівливий, мирний і добрий характер українців. Діти змалку знайомляться з символами і вони їм западають в душу, облагороджують їх, роблять світлим серце дитини. Та й на кожному святі, яке проводиться в школі з учнями початкової школи, є певні народні символи, яким діти шукають розшифровку та пояснення, знайомляться з народною творчістю, з народними повір’ями, обрядами. Свято в школі пробуджує емоційні відчуття і переживання, стимулює оптимістичний настрій дітей. Тут діти вчаться сміливо і гарно говорити, співати, танцювати перед великою кількістю глядачів, вміло триматися на сцені. Вони стають більш розкутими і сміливими, починають краще володіти словом, жестом, мімікою, сценічною культурою, стають артистичними, комунікабельними. А ще збагачують свої знання додатковою інформацією, а душу новими світлими емоціями, адже готують вони своє свято не тільки для себе, а для людей, які прийдуть подивитися, і тут думка інших важить дуже багато для кожного учня, тому вони стараються, переживають і дуже хочуть простої людської похвали за свою діяльність. В школі можна проводити багато цікавих і потрібних свят, на яких діти вчаться бути колективістами, бо здружується учнівський колектив, в кожного учня прокидається почуття відповідальності, працелюбство, активність, творчість, любов до свого краю, збагачується рідна мова новими словами, діти починають глибше відчувати рідне слово, розуміти багатство української мови і свою приналежність до рідної Вітчизни, до тих символів, якими багатий український народ; до світлої материнської мови, яку називають солов’їною і світанковою за її красу; до свого рідного і неповторного в своїй самобутності народу. Ось тут і розвивається та закріплюється святе почуття любові до Батьківщини, патріотизм, доброта, милосердя, висока громадянська свідомість, до якої прагне кожен педагог. Важливо, щоб з молодшими школярами проводились такі цікаві та веселі, високоідейні свята, які б не залишили байдужою жодної дитини. Це свята за приблизною тематикою «Мово рідна моя, не мовчи», «Моя Батьківщина — рідна Україна», «Здоров’я — всьому голова», «Українська осінь», «А вже весна, а вже красна», «Доброта — це краса людської душі», «Довкілля — неповторна казка», «Книга вчить, як на світі жить», «Мово моя, ти чарівна зірниця», «Земля — планета, на якій я живу», «Ми — діти вільної України», «Наші українські обереги», «Мовою віршів малюємо зиму (пори року)», «Вчимося, працюємо, творимо», «Рідна мати моя», «Тепло татусевих долонь», «Мамина пісня» та багато інших, які не тільки дають учням додаткову інформацію і знання, а й збагачують дітей емоційно і духовно. Про емоційну міру, про те що навіюватись повинні високі ідеї, морально-громадського змісту — патріотизм, моральність, працелюбність, доброта, милосердя має добре знати кожен педагог, щоб виховувати своїх учнів справжніми громадянами.

Головною силою, яка об’єднує дітей в колективі, є піклування дитини про дитину, відповідальність один за одного перед колективом, перед школою, перед суспільством. Життя колективу, освітлене великою і духовно насиченою дружбою, прагненням до чогось світлого і прекрасного, сповнене важливими і цікавими справами, в яких бере участь кожна дитина — до цього треба прагнути педагогові у своїй роботі щодня. Процес навчання і виховання будується так, щоб навчальну і громадську діяльність кожен учень усвідомлював як невід’ємну частину. А себе — щоб він відчував невід’ємною частинкою рідного колективу і щоб йому не була байдужою чиясь погана поведінка, щоб він не боявся засудити негативний вчинок свого товариша, а висловлював своє ставлення до нього сміливо і чесно. Завдання вчителя — здружити, об’єднати учнів у такий світлий, духовно багатий колектив, виховати кожного учня активним борцем, сміливою і чесною людиною, з активною життєвою позицією. А це досягається щоденною працею вчителя і учнів. На кожному уроці, на навчальному матеріалі з будь-якого предмету, вчитель може виховувати активність учнів, спонукаючи їх до розмірковування, планування, оцінювання відповіді товариша — це дієвий засіб підготовки учнів до громадської роботи. На кожній перерві вчитель має можливість показати дітям зразок правильної поведінки, зразок вихованості, при цьому не порівнюючи учнів класу, цього робити якраз і не можна, а захоплюючись хорошими вчинками, звертаючи на них увагу інших дітей, як на красу людських стосунків і правильної поведінки. Процес навчання і виховання має бути нероздільним і єдиним. Крім того вчитель з дітьми повинен проводити таку суспільну роботу, яка б об’єднувала і згуртовувала всіх в єдиний міцний колектив, а кожного окремо робила відповідальним за спільну справу, активним і вимогливим. З цією метою застосовуються різні форми громадської роботи, яка справляється з таким завданням. Це спільна робота класного колективу по виготовленню наочності та роздавального матеріалу; колективний випуск стінної газети, де діти проявляють неабияку активність і творчість, бо кожному хочеться хоч щось зробити для загальної справи. Така робота об’єднує, згуртовує, вимагає творчості, активності, працелюбства, смекалки. Тут діє та народна мудрість, коли «Один за всіх, а всі за одного».

Індивідуальний підхід у громадському вихованні поєднується з колективним, що грунтується на єдності індивідуальної та колективної форм життя дитини в колективі. Колективність виступає однією з умов прояву і розвитку індивідуальності людини, але й сам колектив у свою чергу, відчуває гостру потребу в розвинених індивідуальностях. Справжній колектив — це об’єднання самобутніх і неповторних особистостей, що доповнюють одна одну своїми здібностями та якостями. Процес формування громадянських рис, зокрема громадянської активності, відбувається дуже активно саме в шкільні роки, тому школа, класний колектив — це те середовище, яке й формує особу активного українського громадянина. У такій спільній діяльності діти вступають у різноманітні взаємини, що формують з дітей активістів, колективістів, людей, які вміють працювати і жити колективно, в усьому допомагаючи один одному. Виховання моральних норм, громадянської активності, гуманізму мусить глибоко захоплювати весь душевний світ кожного учня, впливати на його почуття, волю, характер, на всю його особистість. У школі діти не просто вчаться, вони тут живуть, тут проходять їх найкращі роки, тому шкільне життя повинно бути яскравим і колоритним, насиченим цікавими і захоплюючими справами, сповнене радістю і щастям. Щоб дітям хотілося сюди не просто йти, а бігти. Щоб у школі проходили не тільки уроки, а й кипіло цікаве і веселе шкільне життя, дзвеніло щастя і сонцем світилася радість. Хай тут частіше проходить цікава і захоплююча робота, хай частіше діти в школі пізнають благородну радість, мужність і гідність вчинків, освічених громадянськими думками і переконаннями. Тому кожну роботу, кожен захід вчитель не має права проводити будь-як, а по-справжньому, вкладаючи в неї свою душу, віддаючи дітям своє серце, любити дітей і завжди керуватися в своїй роботі любов’ю і добротою. Громадянськість і принциповість, активність і мудрість самого вчителя, його любов, доброта, вимогливість до себе і до дітей сприятимуть вихованню в учнів цих важливих якостей.

Література

  • Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка: Навчально-методичний посібник. — Київ, 1997.
  • Ігнатенко П. Р., Поплужний В. А., Косарєва Н. І., Крицька Л. В. Виховання громадянина. — Київ, 1997

Відгуки

Коментарі Cackle