Надія Красоткіна

Івасик малює дощ

Ви вірите в казку? В ту, чарівну і бентежну, де перемагає добро над злом, де збувається найзаповітніша людська мрія, де в одну мить все життя раптом змінюється, набуває нового змісту, а щастя окрилює, підносить до таких вершин, що аж дух перехоплює. Вірите?..

А Івасик завжди вірив! Він так любить казки, особливо коли їх читає його матуся. Вона в Івасика найкраща! Молода, дуже гарна, а що вже добра! Як вона піклується про Івася і про стареньку прабабусю Івасеву, і про бабусю, тобто про свою маму! Всім старається допомогти, зігріти любов’ю, пригорнути до свого серця... І що б вони робили без маминого тепла і ласки?! Про це Івась не раз замислювався і ще сильніше притискався до любої матінки і слухав, слухав її казки. Він дуже любить казки за те, що в них гарний кінець, збуваються мрії і доброта перемагає. Він тоді уявляє себе то Котигорошком, то Чарівником, то Кожум’якою. Мріяв, мріяв і тихенько засинав під лагідний, немов срібний струмочок, мамин голос. І до нього приходили чарівні сни, в яких він був дорослим і сильним. Таким міцним, що міг захистити своїх рідних від зла, що приходило в образі страшної Баби Яги чи Кощія... Ох, як бився Івась з ними, як проганяв у тридев’яте царство! А матуся йшла до нього усміхнена, щаслива, з розкритими обіймами... Це були хороші сни.

І взагалі, Івасикові жилося добре, він був щасливий. Вже й до школи ходив, у другий клас, а це не так вже й мало! І в школі добре вчився, вмів чемно поводитися, всі ним були задоволені. І не було чого журитися хлопчині, маючи таку добру маму, рідних бабусь, а в школі таку мудру вчительку і хороших друзів. Та все ж була в Івася заповітна мрія, про яку він нікому не розказував, щоб не образити дорогих йому людей. Серце обпікав нестерпний біль, немов жарина, якої не можна було нічим загасити...

... Того зимового дня особливо яскраво світило сонечко, воно сміялося до хлопчика ніжними промінцями і лоскотало так, що Івась не міг втриматися від радісного сміху. Він був щасливий! До нього прийшла казка, чарівна казка, в яку він так щиро вірив! До нього вперше за його восьмирічне життя приїхав Тато! Рідний тато, якого він ще й не бачив, хоч про його існування добре знав, бо гроші, які чомусь називались не гривнями, а аліментами, одержувала мама, щоб купити для нього необхідні речі. А от тата він не сподівався побачити, принаймні сьогодні, хоча мріяв про зустріч відтоді, як почав розуміти, що в дітей тато є, а в нього нема... А як хотілося хлопчикові бути з татом, взяти його за руку, пройтися з ним парком чи просто до школи, як інші діти. Як хотілося розказати татові про все на світі, почути рідний голос!.. Ви не уявляєте, як би він слухав свого тата, як би любив його!

І раптом — тато. Це було для Івася найбільшим ужитті святом! Ви не подумайте, він тата любив завжди, бо мама так учила. Казала, що тато хороший, добрий, що любить Івасика, от тільки обставини так склалися, що не живе з ними. А хіба Івась колись в тому сумнівався? Ніколи! І от сьогодні він дивиться на свого тата і не може натішитись, який у нього тато красивий, який добрий, веселий, дорогий... І летіла тендітна душа дитини до рідного татка, і горнулась, як маленьке пташеня, під його тепле і дуже крило.

А що відчував тато? Хтозна... Він лише сказав колишній дружині, мамі Івасика, що претензій щодо виховання сина не має. Отак-то!..

А в цей час Івасик вирішував найскладнішу у житті проблему. Він оголосив своїм батькам, що домовиться зі священиком, якого добре знав, щоб він обвінчав їх у церкві, бо чого ж вони всі повинні жити окремо: такий гарний тато, така чарівна мама, і він же у них є...

А тато наобіцяв багато, сказав ще більше та й поїхав, бо чекала висока посада, хороша робота. А Івасик це розумів, бо він дуже розумний хлопчик і добре знає — щоб жити, потрібна робота (а в його мами вона не завжди є). Тому Івась цінував роботу тата. Довго ще ходив окриленим Івась, жив у своїй чарівній казці.

Потім було свято Миколая. І під подушкою він знайшов маленький подарунок. Як же він сподівався, що тим святим Миколаєм був тато... Мама загадково усміхалась і ховала зволожені очі, щоб не помітив, бува, щоб не розчарувався. Хай буде так. Наближалися новорічні канікули, свята, коли Дід Мороз розносить гостинці , Івась чекав, трепетала його чиста душа, здригалася від кожного стуку у двері. Аби тільки хто знав, як важко чекати, як хотілося дитині побачити тата на порозі — він же обіцяв! Івась мріяв, що тато запросить його до себе в гості на канікули. Адже і чужих дітей приймають сім’ї на різдвяні свята, він сам бачив це по телевізору. Ой яким би він був хорошим сином, всі б гордилися ним і заздрили татові, що має такого сина! Скільки разів у дитячій уяві малювались картини зустрічі, походи у загадковий зимовий ліс, на ялинку, щирі розмови... Івась чекав, а тато не їхав. Хлопчик почав нервувати, у нього пропав апетит. Він почав питати, чому тато не їде, а мама пояснювала, як уміла: то грошей у нього нема, то роботи багато, то нагальна справа вирвалась. А вночі Івасик тяжко зітхав і тихо схлипував у сні чи наяву і в снах бачив татка...

І от одного разу, коли мама пішла в магазин, він прийняв рішення. Обидві бабусі відпочивали, а він вовтузився у своїй кімнаті. Коли раптом скрипнули вхідні двері і все стихло. Це Івасик вирішив провідати свого тата сам, бо татові ніколи. А може, грошей немає, а в Івася є аж дві гривні, бо щедрувати ходив, він ні на що не потратив цих грошей, беріг для поїздки.

Бабуся раптом відчула тривогу, бо довго не повертався внук, серце підказувало біду. Вона вийшла на подвір’я, погукала... І тоді, як блискавка, промайнула думка: а що як... Так, він вирушив до тата...

В чому була, в тому й побігла на дорогу. А ген в далині між снігів чорніла маленька фігурка з непосильною ношею в руках. Бабуся наздогнала Івася, а він дивився на неї великими, повними сліз очима, в яких були образа, біль, горе, розпач і велика любов... Він нікого не хотів образити, просто подумав: що пожив з мамою вісім років, а тепер, напевно, тато теж хоче, щоб Івасик з ним трохи пожив. От тільки як без мами? Тому і пішов, коли її не було вдома.

Всі канікули Івасика не можна було витягти з хати, він чекав і чекав. Вже у школі почалось навчання, а він чекав. Івась знудився, змарнів, перестав бавитися з дітьми. А чого йому йти? Він краще помалює, бо дуже любить малювати. А на папері можна передати все: от він з татом з’їжджає з гірки, а там він піднімається на гору з санчатами, а тато подає руку, бо він такий сильний... А ось тут вони грають у шахи, бо тато такий розумний... А там — просто тато, бо він такий красивий... Івась малює...

А на порозі стоїть убита горем казка, бо навіть вона не може зробити щасливим кінець.

Десь живе тато — здоровий і веселий, сильний і байдужий до найдорожчого у світі — до рідного сина. Сьогодні він має усе: здоров’я, матеріальне благополуччя, радощі й задоволення. А в час біди згадає, що колись він платив гроші, які звалися аліментами, щоб дитина не пропала. Тож чи не час їх повертати? І буде вимагати уваги, любові та поваги.

Сьогодні все, як і колись, кожен сам по собі: тато десь сам, а хлопчик з мамою, але сам у своєму невимовному горі, сам зі своїм болем...

Світить чарівне сонечко, але воно не таке вже, як тоді, хоч і прийшла весна. Івасик малює себе з мамою. Ідуть вони удвох у незрозумілий і страшний світ. Світить чарівне сонечко і ніжними променями голубить щічки, а Івасик малює дощ...

Відгуки

Social comments Cackle