Надія Красоткіна

Думи наші, думи...

Вона бадьоро ступала по знайомій алеї старого парку і на повні груди вдихала ніжний аромат весни. Настрій був хороший, та й не дивно, бо от уже кілька днів її донька набагато краще себе почувала після тривалого лікування страшної хвороби. Все складалося так, ніби йшло на поправку. І вона навіть боялася дуже радіти, щоб не зурочити. А йшла і раділа сонцю, зустрічним людям, що вже поверталися з ринку з важкими сумками, а сама йшла на ринок прикупити для себе і для доньчиної сім’ї свіженьких продуктів, як це робила вже давно, зважаючи на те, що її дитина не могла сама носити важкого, та й внученята були ще зовсім малі, а чоловік, як чоловік, у нього складна і відповідальна робота.

Світило радісно сонечко, визирала зелена травичка з чорної землі, де-не-де жовтів первоцвіт і ще якісь квіточки, вже й листочки на деревах вигулькнули назустріч сонечку і раділи життю. Вона зупинилася напроти невеличкої галявинки, бо вже давненько примітила на розчищеній полянці два тоненькі деревця, ще, здається, років зо три тому, одне було кленом, а друге — берізка. Їх чомусь і не зрізали, як косили високу трави, хоч скошували все підряд, навіть товстіші деревця, а ці залишили. І були вони такі гарненькі, стрункі, а цього року вже й височенькі.

Вона дуже любила березу, особливо навесні, коли дерево прокидалося від сну. Тоді берізка прозора і ніжна, дуже світла. Це, мабуть, ще з років юності, коли в школі вчили вірші Сергія Єсеніна, бо ж в ту пору душа по-особливому сприймала світ краси. А от клена любила восени, бо він приваблював своєю таємничістю, якоюсь чарівною казкою, а його могутня крона грала всіма барвами осені. Ну, як не любити таку красу! А от ці два тоненькі деревця якось особливо припали до душі, можливо тому, що й росли поруч та були ще такі маленькі. І їй так хотілося, щоб вони виросли високі-високі, а деревам же у місті рости, ой як важко, тому і боліла за них душа. Але ця місцина була затишною, бо й галявинка була оточена дренажною канавою, та й загорожа була... Подумала, що коли вони виростуть, то прийде до них разом з донькою, онуками і розкаже, як вона їх примітила...

Та якою б не була гарною природа, а думка летіла й летіла до своєї дитини. Назустріч іде молода мама з коляскою, а в ній малеча щось лепече. От і поринула в ті роки, як і сама возила свою донечку в колясці по цьому парку, як у доні прорізались перші зубки, як вона вимовляла перші звуки і слова, якою була потішною, гарненькою, славною. А потім робила свої перші кроки. І як потім в цьому парку водила її за ручку, гралася, про все розказувала. Згадала, як вона вперше на ставку побачила качку з виводком каченят і як захоплено дивилася на те, як вони пливуть. Скільки ж то радості було, скільки вражень! А вдома про це розказувала дідусеві і бабусі, аж захлиналась від щастя. А скільки всього такого було. То вона в садочку, то вже в школі. От уже і в музичній школі. Росла дівчинка здорова, міцненька, дуже рухлива, вертка, непосидюча, цікава до всього, але вчилась гарно і завжди знала, чого хоче в житті.

Вона згадувала й згадувала прожиті роки, доньчині перемоги і прикрості, які іноді траплялися, але їх було не так і багато, більше радості, досягнень. Її донечка була дуже розумною завжди, вона так влучно вміла висловлюватись, приказки, гумор, жарти та влучні вислови так і сипались з неї, як з рогу достатку. А скільки у доні було друзів і в шкільні роки, а потім в інституті, на роботі, бо завжди легко сходилася з людьми, вміла співчувати, прагнула допомогти, дати слушну порадити. Та й зараз навколо неї чудові і вірні друзі. Вони не покидають доньки, а допомагають і словом, і ділом. На те вони й друзі.

Її донечка! Яке це щастя мати таку гарну, добру, щиру, лагідну, розумну, мудру дитину, яка тебе пригорне і допоможе, розрадить теплим словом і зігріє ласкою. Справді, більшого щастя і не треба. Та ще й двох онуків подарувала бабусі. А бабуся від цього на сьомому небі. Все ж так добре складалося, краще й нікуди...

От і ринок з його галасом, рухом, штовханиною. Цей рух вивів її з задуми і повернув до дійсності. Та світ був кольоровий, чарівний, веселий навіть у цьому галасливому натовпі. Наближалася Пасха, а тому і людей набагато більше, всі чогось хочуть прикупити смачненького, свято ж велике, Святе Воскресіння. Раніше, в часи її молодості, над цим якось не задумувалася, бо ж всі поголовно були атеїстами, ні в що і ні в кого не вірили, окрім партії, а от сьогодні часи змінилися, і люди кожен по-своєму йдуть до віри, недаремно ж кажуть: «Як тривога, то до Бога». А так воно і є. То ж і вона прийшла до Бога не зразу, а після довгих вагань та роздумів, бо ж душа в неї християнська з діда-прадіда, а заборони брали своє. От і думала, зважувала, вагалася, та все ж прийшла, хоч і не афішувала, як це роблять інші, а тихо, спокійно, як нібито якась сила привела її до церкви. Хто зна, може і є та сила, що веде нас по життю чи то ми самі такі розумні...

Ось і дім. Зараз вона перепочине і поїде до донечки і до внуків, їм теж усього накупила, бо ж вони ще маленькі і так люблять свою бабусю. Як тільки вона в двері, двійко внучат стрімголов летять до неї і обійають, і цілують свою бабусю. Такі милі та добрі діти, як їх не любити.

Ось і знайомі двері, важкенько вже підніматися на поверхи, а ліфта нема. Та нічого, головне, що в дочки все добре, а собі вона раду дасть, вона сильна жінка. Дзвінок. Двері відчиняє донька — усміхнена і весела. Так приємно, що вона ставить під ноги сумки і обнімає, цілує свою дитину, своїх чарівних внучат. І так легко на серці, таке щастя бачити всіх здоровими і щасливими. За розмовами і справами не помітила як і надвечірня пора, але все дитині допомогла, з онуками побавилася. Та й особливо нічого не робила, донечка сама вже раду дає. Яке щастя, коли всі здорові!

Додому поверталася немов на крилах, землі під ногами не чула від щастя. В очах закарбувалася така прекрасна картина, коли вона виходила з дому, дочка стояла в коридорі і притискала до себе діток двома руками, як пташка крильми та усміхалась. З цими спогадами вона жила до самого вечора і вночі їй приснилась ця картина, тільки вони вже не в коридорі стояли, а на зеленій галявині. Хороший сон! Все буде добре!

Дні до свят пролітали, немов навіжені, мов дерева за вікнами вагона. Настрій був пречудовий, вона все встигала і вдома, і в доньки, наготувала всього на свято, напекла паски, прибрала і чекала в гості своїх найдорожчих. От уже і посвятила, як годиться, паску, м’ясо, яйця, поставила все на стіл на вишиту серветку і стала чекати гостей. А от і вони. Яке ж то було свято! Свято за столом і свято на душі. А під кінець донька сіла за піаніно, як це любила робити завжди раніше, і заграла її улюблені романси, вони співали удвох і плакали від простого людського щастя. Весь день донька жартувала, сипала крилатими висловами, як колись, і це всіх тішило і веселило. А ввечері вона провела всіх до машини і вони поїхали.

Весна набирала силу, все цвіло, зеленіло, співало, жило і раділо світові.

Вони передзвонювались, зустрічались, гуляли парком. І третього дня пролунав телефонний дзвінок. Та вона здригнулася, мов струмом ударило, стало страшно. Але чого? Було чого. Страшна хвороба, що на кілька тижнів зачаїлася, з новою люттю вгризалася в тіло молодої жінки, нещадно викручувала її бідну донечку. «Швидка» повезла в лікарню. І почалися муки для всіх. Кожного дня болючі процедури для дочки, нестерпний, лютий біль всього її тіла і пекучий біль душі у матері. Що ж вона зробила у цьому житті не так, за що ця біда на її дитину, на її голову? Господи, допоможи, зглянься на неї, вона ж така молода, така беззахисна у цьому житті, у неї ж двоє маленьких дітей, Господи...

Але ніхто не чув крику душі матері, вона була сама зі своєю бідою. Бог не почув, а люди не змогли. Донечка впала в кому, а вона сиділа біля дочки і говорила, говорила. Вона згадувала кожен прожитий день, кожне слово, сказане її дитиною, вона змочувала її бліді потріскані губи водичкою. Колись ці губки так ніжно її цілували. Вона гладила і гладила худенькі руки своєї донечки і згадувала, як обнімали вони її ніжно і лагідно. Вона говорила і говорила, розказувала, питала, в надії, що та її чує, а то мугикала її улюблену пісеньку, як колись у дитинстві, а донечка мовчала, вона не мала більше сили, ані говорити, ані рухатись... Змучена і обезсилена мати схилила голову і на якусь секунду відключилась. І раптом підскочила від різкого руху доньки. Доня останній раз стрепенулась у конвульсії і завмерла назавжди. Її серце перестало битись. Крик матері розітнув лікарняну тишу. Збіглися лікарі, медсестри. Вони засвідчили смерть людини і біле простирадло лягло на обличчя. А для неї раптом світ став чорним, як ніч. Ні, чорніший ночі, все втратило фарби, та й білого ніде не було. Тепер вона точно знала, чого люди одягають чорне в такі миті, бо сама смерть має чорне забарвлення.

Вона плакала, ні, просто вила, як дикий звір, бо не мала сили плакати. Пекучий несамовитий біль розтинав її змучене серце на частинки, на маленькі клаптики і всі вони кровоточили і нили. Та і якими словами можна передати її почуття у ті хвилини... Таких і слів ще не придумали люди. Це не може відчути навіть розум, а лише серце. А далі було все, як у чорному тумані. І єдине світло, що доходило до її розсудку — це світло, що йшло від маленьких онуків, які чекали повернення її і матусі.

І от дітлахи з нею. Тільки для них і варто жити, бо, інакше, для кого? Діти прийшли принишклі і налякані, зіщулившись, сіли коло неї і притулились, мов маленькі пташенята, що випали з гнізда. Вона пригорнула своїх осиротілих пташенят і гірко заплакала. Перед очима постала картина, як їх пригортала мама, як пташка, ще зовсім недавно. «А коли повернеться мама?» — спитала онука. «Мама прилетить до вас Ангелом з неба, от побачите», — сказала вона.

А тим часом у хаті поселився сум, який капав сльозами з очей бабусі і вигнав з дому радість, сміх, забави. І коли онуки були між дітьми, сум їх не зачіпав, а от коли поверталися до бабусі, то сум огортав їх, і вони сиділи тихо і розмовляли пошепки, а бабуся автоматично з ними займалася, годувала, мила, вкладала спати. Діти засинали з сумними личками, а часом у сні кликали маму. Бабуся дивилася на онуків і не могла з собою справитись, все згадувала народну приказку: «Без батька діти напівсироти, а без матері — круглі сироти». Та вона знала, що треба повернути до хати сонце, радість і тому почала розказувати онукам перед сном про їх маму. Діти заворожено слухали і засинали. Вона дивилась на їхні милі личка, бачила в кожному з них часточку своєї донечки і заспокоювалась. А одного разу, коли діти поснули, вона довго не відходила від них, застигнувши в своїх роздумах. І раптом на личку внучки, мов чарівна троянда, розцвів усміх, губки ворушились, вона щось шепотіла і усміхалась. Бабуся глянула на внука, а він теж так радісно усміхався, що сумніву не лишилось: до них приходила мама. Вперше за багато місяців! І вона щиро посміхнулася. Від цієї миті з хати щез гнітючий сум, а прийшло сонце, яке освітить їхнє життя. Ставало трішечки легше, життя несло їх у майбутнє, було багато роботи. Знову настала весна.

Вона йшла знайомою алеєю старого парку, несла за собою ношу спогадів. І раптом увагу привернули два улюблених деревця. На них проклюнулись малесенькі листочки і деревця похитувались від подиху вітру, вітаючи її з весною, красою, теплом. Вона усміхнулась молодій порослі і зауважила, що паркану немає, то ж до них можуть пробратися люди, тварини... Серце стислося. Тепер відповідальність за весь світ вона перекладала на себе.

Відгуки

Коментарі Cackle