Надія Красоткіна

І ось прощаються учні зі своєю першою вчителькою, яка виховувала їх і пестила, яка дала основи знань і поведінки, навчила стільки цікавого, корисного. Було в дітей стільки чудових свят, екскурсій, веселих ігор і змагань. Та ось дзвенить весело і мелодійно дзвінок, який сповіщає, що діти вже зовсім виросли і йдуть далі вчитись. Вони залишають свою дорогу вчительку, яка була їм справжньою мамою впродовж трьох-чотирьох років, і йдуть від неї. А прощатись завжди важко, хоч, як правило, вчителька буде поруч, в одній школі, але це вже зовсім не те, що раніше. У неї будуть нові діти, яких вона так само любитиме, а старші будуть трохи із заздрістю дивитись на малюків. А щоб не було сумним прощання, треба гарно повеселитись і розказати своїй вчительці все у пісні, у віршах, у своїх творах, у танцях, які вона так любить. Треба вчити дітей і подякувати вчасно і вміло, і добре слово завжди сказати дорогим людям за науку, за турботу. Тому що вони діти не все самі можуть зробити та й не знають, як це зробити. Свято готують з дітьми вчитель і батьки. А щоб цікавішим воно було, до дітей приходять герої з казок, з фільмів, і всі разом веселяться.

Сходинки дитинства

Свято-прощання з початковою школою

Збоку сцени сидить старий чоловік, він щось майструє і мугикає пісеньку. До нього підходить хлопчик, одягнений у сірий одяг, і зупиняється.

Дід. Агов! Здоров був! Звідки ти такий взявся у наших краях? Ніби й нетутешній, вбраний дивно, як із казки прийшов... А звати тебе як?

Котигорошко. А я і є не тутешній, бо я і ніби є і мене ніби немає... Хотів би я і сам знати, де я і що зі мною.

Дід. Щось я нічого не можу зрозуміти з того, що ти говориш... Звідки ти і куди простуєш? Так кумедно вбраний...

Котигорошко. Кумедно, кажете... (оглядає себе), авжеж, ви мені теж кумедні дуже... у нас так не вдягаються... А звідки я... та ж з України я, а звуть мене — Котигорошко! Ось і все. Це за малий мій зріст так називають, але я вже великий, десять років маю. Батькам по господарству допомагаю, бо сила у мене є. А всі ми родом із царства Гороха, у тім царстві людей є трохи. Там всі і живемо, поле оремо і хліб їмо.

Дід. А як же ти опинився тут? Ой, та тепер я вже здогадуюсь, що ти з справжнісінької казки з’явився, але ж як?

Котигорошко

Дуже дивно, що й казати:
Ступив-то якось я із хати,
А там щось таке стояло...
Я вліз у нього, а воно помчало...

Світ увесь закрутився,
А я ось тут опинився.
Ох, бідний я, що робити?
І як у цім світі жити?

Під лісом я сам опинився,
Про це навіть сон не снився.
Мчав я у тому возі,
Сам вистрибнуть не в змозі.

А хлопець якийсь сказав,
Щоб я їх ось там чекав.
Тоді і доставлять додому,
На стежечку на знайому...

Дід. Та ти не журись, Котигорошку, це наші діти, вони зробили на гуртку машину часу, от і вирішили випробувати, мене, звичайно, не спитавши. Це учні з нашої школи. А раз вони тебе сюди доставили, то й назад закинуть без перешкод — точна у них машина, не журись. Ти розумієш, про що я розповідаю?

Котигорошко. Трохи, але не дуже, хоч тато казали, що я башковитий! І голова у мене будь здоров! Дуже розумна, не раз казав: —Ото головка: там двоє клали, а третій топтав. Я все на льоту схоплюю!

Дід. Говорити ти мастак, я бачу! А читати вмієш?

Котигорошко. Що-що? А що то таке «читати»? Я навчусь, тільки покажіть.

Дід. Ах, і правда, про що я питаю, ти ж з далекого минулого! Та нічого, сьогодні ти побачиш багато такого, що і в казках не чув, бо підемо ми сьогодні на концерт у школу, бо сьогодні там свято у моїх правнуків, вони прощаються зі школою першого ступеня, а далі підуть навчатися у школу другого ступеня, а там третього і т. д., щоб розумними бути, бо ж у нас кажуть: «За одного розумного десять невчених дають».

Котигорошко. І в нас так кажуть, а ще приказують: «Мудрим ніхто не вродився, а навчився». От і я хочу багато знати у цьому світі, щоб жилося нам краще, та тільки людям не до науки. Змій поганий людей знищує, то треба із ним розібратися, а тоді до науки братися... І хто б нам допоміг?

Дід. А ти це зробиш...

Котигорошко. Що я зроблю?

Дід. Змія уб’єш, народ звільниш і заживете всі щасливо! А про тебе в казках напишуть, і наші діти дуже любитимуть їх читати. І про тебе ніколи не забудуть. Ось так!

Котигорошко. Та що ви! Справді чи дурите? Тільки нікому про це не кажіть, бо мене засміють, я ж такий малий, і так усі сміються...

Дід. Як скажеш, не казатиму, тільки вони й самі догадаються, як побачать. А коли тебе мають забрати?

Котигорошко. Як тінь он від тої сосни впаде на ось той камінь (показує рукою). А давайте сховаємось, бо я боюсь, чогось серце аж вистрибує — так страшно і боязко мені... Тільки скажіть мені, що таке ШКОЛА?

Дід

Школа! Школа! Це така країна.
Де усе цікаве і казкове!
Там росте, навчається дитина,
І дитинство — просто веселкове!

В цій країні роблять справжнє диво,
Бо і розум, і душа світліє!
Тут ростуть, навчаються щасливо,
І дитина кожна все уміє!

Котигорошко. От би мені потрапити в таку країну, хоч би одну мить побачити всі дива, про які ви розповідаєте. Така красива казка!

Дід. То не казка, це дійсність, а ти потрапиш до неї, тільки не бійся, я буду з тобою, все поясню, розкажу... От тільки книжку тобі не подарую, бо перевантажувати машину часу не можна ні на грам, а то біда може статись. Вони й так утнули! Тебе прихопили, а ще ж назад, у минуле, треба повернутись, хоч би все вдалося, я переживаю за них. Це ж треба без дозволу машину часу взяти і мандрувати... Ну, а тепер ходімо швидше до школи, не бійся.

Виходять. Завіса. На сцені в цей час ставлять квіти, готують згідно з задумом організатора свята. На сцену виходить вчителька.

Вчителька

Йдуть від мене знову діти,
Щоб мужніти і рости,
Щоб знаннями володіти,
У життя сміливо йти.

Я ж навчила їх читати,
І писати, й рахувать,
В мріях сонячних літати,
І дружити, й мандрувать.

Обирать свою дорогу,
Честь і совість берегти,
Другу йти на допомогу,
Наближатись до мети.

І любити рідну мову,
Україну — рідний край.
Зараз свято в нас чудове,
Скажуть всі мені: «Прощай!»

Але як завересніє,
Прибіжать усі в свій клас,
В радості чи в безнадії
Будуть йти сюди не раз!

Як до чистої криниці,
До дзвінкого джерела,
Разом всі чи поодинці
Йтимуть до того тепла,

Що так ніжно зігрівало,
Де уперше все було,
Вперше серденько співало,
Щиро радістю цвіло!

І хоч розставатись завжди сумно, бо я так звикла до них, так зріднилась, та я щаслива, що вони виросли, змужніли і йдуть здорові здобувати нові знання, так необхідні для людини. Я їх усіх дуже люблю, шкода розлучатись, та нічого не стоїть на місці: діти ростуть, вчителі старіють і виходять зустрічати нове покоління діток, щоб навчати і виховувати. Не встигнеш і вгору глянути, як полетять вони на дороги дорослого життя. А поки що вони просто діти. Вони дуже добрі, чуйні. Сьогодні ж свято, і вони покажуть все, чого навчились, для батьків і вчителів. А он уже й біжать, чую їхні голоси!

Вибігають декілька дітей, біжать до вчительки в обійми.

Вчителька. Ви вже тут, мої любі! Ну що, готові до свята?

Діти. Готові, ходімо! Будемо починати!

Закривається сцена, звучить музика або пісня за вибором організатора, на сцену виходять хлопчик і дівчинка, вони виконують роль ведучих. Це Оля і Микола.

Микола. Ось і закінчили ми початкову школу, дивно навіть і не віриться, що вже підемо зі свого гніздечка, де було так добре, затишно, спокійно, як вдома...

Оля. Нічого, зате нас чекає нове життя! Ще незнайоме, але я впевнена, що дуже веселе і радісне, я знаю!

Микола. О! Та хіба ж нам не було весело?

Оля. Та було, звичайно, але ж ми ростемо і нам треба новий простір! От для цього в школі і є різні зміни. То школа першого ступеня, то другого, то третього, а там далі різні вузи і т. д. Це для того, щоб людина відчувала зміни, росла не тільки фізично, а й духовно! У цьому і полягає прогрес, Миколко!

Микола. Твоя правда, але з початковою школою теж прощатись шкода...

Оля. Ну, тоді сиди все життя у третьому класі... Чого ти журишся, то ж усі разом будемо, та й учителька поруч, ми будемо до неї приходити, допомагати, з малими дітьми бавитимемось на перервах, все це буде...

Микола. Ну що ж, починаємо свято. Я все згадую той перший день, коли мене мама привела до школи, де все так бентежило, дивувало і лякало.

Без мами вперше. Трохи страшно. Де я?
Повсюди гамір. Тут я перший раз.
Учителька взяла за руку, наче Фея,
І повела мене у перший клас.

У школі діти, сміх і радість всюди.
Минає страх мій. Тут такі ж, як я.
І каже вчителька: «Все добре буде,
А клас наш стане як одна сім’я».

Було все вперше: друзі, вчитель, школа,
Урок і книжка, в зошиті — поля!
Та не забуду я цього ніколи!
Як і того, що кругла в нас Земля.

Біжить до школи вже й моя стежина,
До знань, до світла, до ясних вершин.
І стала рідною шкільна картина.
Є стільки друзів! Я тут не один!

Все стало рідне, і близьке, й знайоме,
Біжу до школи, в дорогий мій дім.
Я знаю все тут, все мені відоме,
І я не гість, а я господар в нім!

Оля. А тепер лунатиме для всіх наша пісня «Дитинства радісна країна».

Оля

Ми всьому вчилися у школі:
Писать, читати і сидіти.
Усе приходило поволі,
Ставали школярами діти.

Знання у школі здобували,
Уміння, навички в навчанні.
І сміливішими ставали —
Уроки всі були повчальні.

Учились діти міркувати,
І говорити гарне слово,
І вірші вчити, і співати —
Було всім весело й чудово!

Бо вчителька, як рідна мама,
Любов’ю учнів зігрівала.
Вона завжди бувала з нами,
А настрій по очах читала.

І ми горнулись до людини,
Бо з нею тепло і привітно.
Вона — як сонце для дитини,
Що у житті чарівно квітне.

І гріє нас вона так само
Любов’ю щирою своєю.
І вчительку ми звали «мамо»,
Як залишались довше з нею.

Оля. Усіх вас нехай порадує веселий танець!

Микола. Хай на душі стане всім легко і хороше від чарівної пісні, що звучить для вас усіх.

До Миколи і Олі виходить Сергій, звертається до них.

Сергій. Дозвольте і мені теж сказати вірш про школу, бо дуже пам’ятний для мене завжди перший день навчання (діти погоджуються).

«Вставай, синочку, сонечко зійшло,
До школи йти тобі пора настала».
А сонце, й справді, радісно цвіло,
Здалося, що й веселка в небі грала.

Осінні квіти зоряно цвіли,
І синє небо кликало літати.
А хлопчики й дівчатка в школу йшли,
Щоб світло знань для себе здобувати.

Сміявся ранок сміхом дітвори,
Роса блищала скрізь на пелюсточках.
І сонечко сміялося згори —
Надію бачило в усіх синах і дочках.

Це було так гарно! І кожного року мама до мене саме так звертається, цими словами, і я згадую той перший день. І от тепер ми трохи підросли, а школа кожного вересня скликає не просто учнів, а друзів до свого класу, до книжок, до знань закликає. Здорово все ж! Правда?

Оля. І не уявляю, як би було без школи, без усіх вас? Це справді дивна і чарівна країна, у якій ми щодня мріємо, вчимось, творимо, пізнаємо так багато нового, дивовижного! Чарівна країна нашого дитинства!

Микола. А ще прекрасно, що з нами поруч рідні вчителі, які зігрівають всіх своєю любов’ю, щирістю, ласкою, ніжним теплом. Тому нам так добре у своїх класах і затишно.

Оля. Ну, й сентиментальний ти, Миколко, може, нам досить говорити, а то діти хочуть теж сказати своє слово, а ми не даємо.

Сергій. Твоя правда, захопились ми! А тепер надаємо слово нашим товаришам, виходьте на сцену!

Виходять хлопчики і дівчатка з квітами, листівками і своїми виробами. Вірші під музику.

1. Наша люба вчителько, дякуємо Вам!
Що навчали грамоті й чарівним словам,
Що писати вчили нас й рахувати теж
Ми за це Вам дякуємо щиро і без меж!

2. І за те, що вчили нас досягти мети,
Працювати, вчитися, гідно в світ іти.
Міркувати, думати заставляли нас
І здружить зуміли Ви наш веселий клас.

3. І за те, що ви своє нам дали тепло
І у класі нашому затишно було.
Нам світило сонечко лагідних очей
І любов’ю пестило, ніжило дітей.

4. Все ми оспіваємо в пісні і в вірші,
Як для нас несли Ви світло у душі!
І для нас захоплення, чарівні казки,
Невідомі й радісні стежечки-стежки!

5. Ви руками добрими обіймали нас,
Вміли посміятися з нами в добрий час.
В нас серця від радості маками цвіли,
Як під співи дзвоника Ви назустріч йшли!

6. І, як рідна матінка, нас любили так!
Підмічали точно Ви, хто на що мастак.
Розкривали здібності і таланти всі,
Як пелюстки квіточка в ранішній росі.

7. І красу навколишню вчили нас любить,
Рідним краєм, мовою вчили дорожить,
Щирість свого серденька нам передали
І з любов’ю, з захватом в дивосвіт вели!

8. І сміятись, й мріяти вчили Ви дітей,
Аж веселі іскорки сипались з очей,
Дорожити дружбою, сміло в світ іти,
Добрими і чуйними, щирими рости.

9. Щоб без сміху й радості світ не зубожів
І щоб Україну кожен з нас любив.
Бо вона, як сонечко — рідна сторона,
Як і справжня матінка — в кожного одна.

10. То ж за щирість, людяність і красу душі
Вам присвятим пісню і палкі вірші.
І спасибі скаже вся шкільна сім я,
Вам уклін доземний, вчителько моя!

Учні виконують пісню про вчительку.

Діти вручають квіти, листівки з побажаннями, сувеніри, які власноручно виготовили.

Сценки із шкільного життя:

1. — Чому про зиму ти прикмет не записав?
Якщо їх сам не знав, то б у людей спитав!
— Не записав, бо що там знають люди!
Руслана Писанка як скаже, так і буде!

2. Колись Ведмідь до школи теж ходив,
Читав, писав, усі уроки вчив.
А як набридло, сачкувати став,
Поспорив з Зайчиком і зиму всю проспав.

І дуже це сподобалось небогу,
Тепер, як тільки сніг, Ведмідь в барлогу.
Зійшов би сон такий на Федю,
Що так завидує Ведмедю!

На сцені концерт художньої самодіяльності: пісні, танці, веселі історії з життя класу.

Виходить Дід, сідає зажурено, Котигорошко біля нього стоїть так, щоб бути мало помітним.

Дід. Ач, капосні, що надумали, казав же їм, щоб у життя не втручатись ні в минулому, ні в майбутньому, бо хто зна, які наслідки це може мати! А вони ще й Котигорошка прихопили з собою, хлопчину з далекого минулого, він од страху тремтить, геть ошелешений, нічого не розуміє і додому проситься. Уже й пора їм повертатися, а їх нема, і я спереживався геть. Хоч би повернулись вчасно!

Котигорошко. Діду, як же у вас тут добре, всі такі веселі, радісні, щасливі, ніхто Змія не боїться, свято таке гарне! А от все одно додому хочеться, бо плаче там моя матінка, журиться мій батенько, а ще клятий Змій людям жити не дає. А та думка, що я повинен світ врятувати від людоїда, не дає спокою, як же я це зроблю? А мені тут добре, я ніби у казці побував, а може, й справді в казці? Тепер нічого не розумію: що зі мною, де я?

Дід. Ти в своєму рідному краю, я тобі пояснював, тільки у другому часі, в тому, що вже пройшов для нас, а для тебе ще не настав. Ти не переживай, діти з’являться, я знаю, вони все повернуть на свої місця, зачекай.

Котигорошко. А як же змінився світ, хіба таке може бути? Всі такі життєрадісні, веселі, щасливі! А як живуть, які будинки, вози самохідні! Школа! Хоч би мені не прокидатись ніколи від такого сну... чи то казки. Але ж додому треба, Змія вбити, та за науку братися людям пора, щоб так жити!

Заходять діти, звертаються до діда, а Котигорошка не бачать.

Олега. Іване Степановичу! Пробачте, у нас пригода сталась така...

Дід. Знаю я вашу пригоду... Палива досить? Забирайте скоріше Котигорошка та доставляйте додому, бо знудилась дитина, а я з вами поговорю потім, як повернетесь.

Олега. Ми не винні, він сам заліз у машину часу, а як виявили, то було пізно, змушені були залишити тут, щоб хоч на двісті років у майбутнє полетіти, хоч на п’ятсот планували!

Дід. Добре, що хоч Змій не заліз непомічений, а то б і кісточок уже б не було. Теж мені герої... Котигорошку, біжи сюди, за тобою хлопці прийшли, відвезуть тебе до тата з мамою.

Прощавай, друже! Будь сміливим! Знай, що ти повинен зробити на цій Землі! Не забувай про нас! Щасливо!

Діти беруть за руки Котигорошка і вибігають.

Котигорошко. Дякую Вам! Я не забуду цієї казки ніколи, прощавайте!

Дід. От діти, хороші вони, та клопоту з ними скільки, доки виростуть! Гарний у нас час! Діти хороші, цікаві ростуть, добрі, але трохи безпечні, проте діти завжди були цікаві, як колись, так і тепер! Тож і Котигорошко з цікавості в машину часу заліз, а наші з цікавості полетіли і в минуле, і в майбутнє... Дивне життя людське. А цікаво, що ж в майбутньому на нас чекає?

Повертаються діти з машини часу.

Олега. Ну, все чудово, хлопця доставили в минуле, тато і мама його стріли, але не сварили. Він пішов помагати батькам, тільки дуже задумався. А ми тут. Будете сварити?

Дід. Добре все, що добре закінчується. Самі як би поступили на моєму місці? Краще розкажіть, що там, в майбутньому? Як там?

Тарас. Ми далеко не летіли, тільки на двісті років вперед, боялись, що не встигнемо назад. А треба ж було хлопця доставити в минуле, але те, що ми побачили, вразило всіх!

Олега. Прогрес такий в усьому — казка! Які машини! Які сади! Які будинки — все супер! Все, що зараз у нас, смішно виглядає, як колишні дитячі іграшки, та що й казати. Ми бачили казку!

Тарас. А може, це наша мрія? Там все не так, як у нас!

Дід. А тепер скажіть мені: то знання нам потрібні сьогодні чи ні?

Олега. О! Та ще й як потрібні, бо хто для нас усе це зробить? Це найбільше багатство для людини — її знання! Знання та добре серце людини зроблять світ таким, як ми бачили.

Дід. А зараз ходімо до малих дітей на свято і скажемо їм про це, бо в них ще багато років попереду, то треба вчитись, не лінуватись, щоб побудувати цю казку, адже це справа рук ваших й їхніх, ваших дітей і онуків та ще кількох поколінь після вас.

Олега. Ой, треба вчитись щодня, багато дуже знати, щоб все це побудувати!

Тарас. Як каже мій дідусь, — За голову треба братись, за розум, щоб пізно не стало!

Микола. Так, це вам треба поспішати, бо вам уже мало вчитись залишилось, а в нас того часу ще є і є!

Тарас. Який час? Нам уже пізно, а вам саме час, нам, може, і не наздогнати втрачених хвилин, а роботи в усіх нас стільки, що не в казці сказати ні пером написати!

Оля. Не лякайте нас майбутнім, бо воно, як я зрозуміла, прекрасне!

Олега. Так, чарівне, тільки саме воно не прийде, його треба будувати, а не гаяти час. Тому всім нам сьогодні вчитись треба!

Оля. У нас є всі можливості і бажання зробити наше майбутнє прекрасним, ми будемо добре вчитись, є всі дані для успішного навчання, і бажання є, і можливості!

Микола. Але ж стільки нового на нас чекає! Різні предмети, різні вчителі!

Оля. Ну й що? Всі предмети дуже цікаві. Ось взяти історію, це ж про минуле, он хлопці побували там насправді і не боялись, а вчити ж ще легше! А географія — це ж про нашу Землю! Як її не вивчити!

Микола. Все тобі, Олю, просто, а людей скільки нових! Це тобі як?

Оля. А люди всі люблять дітей, бо вони вчителі, хочуть навчити, всю душу вкладають у предмет, аби тільки діти хотіли вчитись, добрими були і наполегливими в праці, старанними. То вчитись буде так легко і цікаво, як і тепер!

Микола. Ти, як завжди, права! Усе буде добре, нас зустрінуть наші вчителі і поведуть по країні Знань далі в майбутнє! А зараз пора свято закінчувати, і слово надаємо нашим батькам.

Батько

Спасибі, Вчителю, за доброту і ласку,
Що віддавали дітям повсякчас.
Уклін доземний наш прийміть, будь ласка,
І побажання теж прийміть від нас.

Бажаєм щастя, радості й любові,
Здоров’я Вам на довгії роки.
Ви для дітей на все були готові
І вчили наших діток залюбки. ^

Спасибі, рідна, за любов й терпіння,
Хоч діти і не мед були не раз.
Та дайте їм своє благословення,
Бо йдуть вони сьогодні вже від Вас!

Вчителька

Благословляю вас, діти, на долю високу,
На щастя, на радість, яскравий політ.
Ростіть і долайте вершину щороку,
Здорові й щасливі рушайте у світ!

Вчителька знайомить учнів з їхніми новими класними керівниками, представляє їх дітям.

Лине пісня про вчительку. Свято закінчується іграми, піснями масового характеру.

Відгуки
Коментарі Cackle