Надія Красоткіна

Казка-мрія

Казка

А ви бачили зоряне небо? Звичайно, хоч раз у житті, ви дивились і не могли надивитись на цю дивовижну красу чарівного зоряного неба десь там, де нема підсвітки міських ліхтарів, у чистому полі чи в горах... Скільки ж там зір! Вони великі і маленькі, близькі і далекі, яскраві і не дуже, але такі чарівні і дивовижні, що не можна відірвати погляду від цього неземного дива, та й годі. Зоряне небо... Скільки захоплюючих мрій, скільки радості несе воно! А зорі дивляться на нас і підморгують, наче кличуть до себе у таємничу подорож. А ще там живуть надзвичайні казки. Так-так! Треба тільки добре придивитись — і ви побачите, що на кожній зірочці є своя казка.

От одного разу і я довго дивилась на зорі. Так гарно було і привабливо, що я не могла відірвати погляду від цього прекрасного видовища. Стояла і дивилась, а зірочки були різні: одні моргали, а інші світили рівно-рівно. Це зірочки-планети, на них може бути життя, схоже навіть на земне. Але хто знає, на якій зірочці є життя, а на якій його нема? Ніхто цього не знає. А може, десь ще є життя і не схоже на наше. Цього теж ніхто не знає. А я стояла і мріяла, аж раптом побачила казку, яка повела мене у далекий Всесвіт. Та так швидко, що я й не помітила, як опинилась на далекій зірочці-планеті. О! Це було справжнє диво! Ось про нього я вам і розповім.

Я стояла розгублена на дивній галявині, всіяній чарівними величезними квітами такої незвичайної форми, таких дивних кольорів, яких я не бачила, скільки живу. Вони були такі красиві; такі милі і про щось шепотіли... Повітря стояло напоєне ніжним ароматом неземних трав. А дерева височіли аж під саме небо. Було тепло, ані шелесту вітру, ані дощику, проте здавалось, що хтось тихенько розмовляє. Хто б це міг бути? Я озиралась повсюди, але нікого не бачила. Ступила крок, другий... Де я? Прогорнула квіти, а за ними інші, ще кращі. Я, вражена таким дивом, просувалась вперед, але квіти росли і росли, скільки сягало око. І хтось тихесенько розмовляв незнайомою мовою. Довго я йшла, вже стомилась, бо важко було просуватись поміж квітами, щоб не зачепити жодної, бо хіба можна було змарнувати таку красу! Аж тут відкрилась дивна простора і зелена-презелена площа, на якій грались діти. Вони трохи схожі були на земних дітей, та відрізнялись від них тим, що мали розкішне волосся різного кольору: голубе і зелене, коричневе і чорне, як смола, оранжеве і фіалкове! О! Це було дивовижне волосся! Воно в усіх дітей було кучеряве і довге. А ще мене вразили величезні очі, які були у кожного такого ж кольору, як і волосся. Діти були стрункі і тоненькі, а ще дуже-дуже гарні. Що вже у нас є красиві діти, а ці мали якусь особливу красу, що не можна було надивитись на них. Я стояла мов заворожена. А вони бігали, скакали, точно так само, як і наші хлопчики та дівчатка. От тільки не було галасу і крику, як це буває на перерві у школі, а лилась тиха і чарівна мова, мов спів струмочка. Я довго дивилась на них, бо дуже вже цікаво було спостерігати за дітьми, а вони грались і не помічали мене. І те, що я побачила, вразило мене так, що аж дух перехопило. Діти скакали і раптом одне дитя з чарівним фіалковим волоссям і такими ж очима підскочило і зависло в повітрі, а за ним друге, третє, четверте... Спочатку вони плавали в повітрі зовсім низько, а потім піднялись вище і там продовжували свої ігри. Я думала, що, може, в них є крила, які я не помітила, але ж ні! Крил у них не було. Як же це можливо? Вони всі були одягнені у легенькі блузи і в шорти. І крил не було — точно!

Аж ось на зелену площу прийшла дивовижної краси жінка. Вона не стала гукати чи кликати дітей, а підлетіла до них, і всі разом опустились на траву між квітами. Всі зручно вмостились на траві і полилась така чарівна мелодія, яка зачарувала моє серце. Я теж сіла на траву і почала слухати. Це було надзвичайне диво. І раптом я почула, що мелодія ллється не тільки зі сторони дітей, її співають і квіти, і трава, і дерева... О, а це що? Хіба таке буває? Я прихилилась до великої і червоної, мов жар, квіточки, і почула ту ж мелодію. Справді, тут все співало, все уміло розмовляти. А найцікавіше те, що спілкувались всі однією мовою, яка звучала тихо і мелодійно, мов струмочок. Я довго вдивлялась і вслухалась. Але мови їхньої не розуміла. Я не знала, про що вони співають, про що розмовляють. А шкода... Ніхто на мене не зважав. Я хотіла вже підвестися, щоб кудись піти, та раптом мене зупинила квіточка, біля якої я сиділа. Вона ніжно погладила листочком мою голову і попросила посидіти, доки діти не закінчать пісню. Мені стало так приємно і добре, що я не встигла злякатись. У ту ж мить до мене підійшли діти і жінка. Вони чемно заговорили зі мною. О диво, я все розуміла, хоч говорили вони якоюсь дивною мовою, якої я ніколи ще не чула, бо вона була неземною. Вони вже давно знали, що я тут знаходжусь, бо про це їм розказали дерева, трави і квіти. Вони мене бачили, але не підходили, щоб я не злякалась і щоб навчилась їх розуміти. А потім розповіли мені дивні історії про свою планету, про своє життя. Це були надзвичайно цікаві розповіді. Я із задоволенням розповім їх вам.

А спочатку ви пильно придивіться до зірок, що вгорі над вами. Добре-добре дивіться у зоряне небо, і ви обов’язково побачите ту чарівну планету, про яку я вам хочу розповісти. Он бачите, така маленька-маленька зірочка, що хтось інший і не помітив би, а ви обов’язково побачите її серед мільйонів інших. Гляньте, вона просто дивиться на вас. Правильно, ось ця, непоказна зірочка, і є та сама чарівна планета, яка називається Мрія! Ви правильно визначили серед інших — це вона!

А було це давним-давно. Наша планета щойно народилась, а та вже жила цікавим і барвистим життям. На ній народились дуже красиві і обдаровані люди. Вони швидко розвивались і творили на планеті дива прогресу. Жили вони в тісній гармонії з природою, та вдячно їм допомагала. Все було так прекрасно, що аж завидки брали тих, хто жив неподалік від неї, але розвивався і жив по-іншому. А тому не так прекрасно, як на чарівній планеті. На іншій планеті, яка була дуже схожа на нашу Землю, жили люди, які відірвались від природи так, що вона була майже вщент зруйнована і вже не могла відновити себе, тому часом наказувала людей голодом, хворобами, землетрусами та виверженнями вулканів. Планета стогнала від болючої діяльності людей. Тоді вони вирішили перебратись на планету Мрія, щоб продовжити життя. Одного дня численні ракети піднялися в Космос і полетіли в напрямку Мрії. Довго чи ні тривала подорож, ніхто не знає, та тільки як ракети спустились на планету, життя на ній почало стрімко змінюватись у гірший бік. І через якийсь період ніжна і розумна природа планети Мрія загинула разом з усіма її мешканцями. Жодна людина з чужої планети не могла вижити, бо жили вони за іншими законами: не вміли цінувати і берегти того, що давала мудра Природа. І ось настав день, коли зникли всі до одного жителі чужої цивілізації. Настав кінець і чарівній природі планети. Скрізь був бруд, занепад, продукти діяльності людей, яких не могла прийняти ніжна природа Мрії...

І тільки дуже-дуже далеко, за непрохідними горами, в Сонячній долині жило зовсім мало людей із планети Мрія. Туди вони перебрались ще до того, як прилетіли жителі іншої планети. Вони вели дослідження ходячих рослин, яких не було ніде в іншому місці планети, тому що через гірські хребти ці рослини самі не могли перебратись. А коли сталось лихо, то люди вирішили не перебиратись через гори, а залишитись там, щоб не зустрічатися з іншою цивілізацією. Так і зробили. І ось тепер їм треба було врятувати і вилікувати чарівну планету, відновити все, що було, очистити від страшного бруду, і створити життя ще краще, ніж було. А щоб знову не полонили її різні світові заздрісники, треба було зробити планету з Космосу зовсім непомітною зірочкою, щоб ніхто і гадки не мав, що на ній є життя і що вона така прекрасна. А що планета стане ще кращою, ніхто з людей не сумнівався. От тільки дуже шкода тих, хто загинув під час нашестя чужаків.

Всі, хто залишився, взялись до роботи. Вони працювали, не покладаючи рук вдень і вночі, відновлювали тендітну природу планети, очищали її від страшного руйнування, від бруду та нечисті. А ті роки, які провели вони в ізоляції, не пройшли для людей даремно. Вони так багато досягли і навчились, так багато зрозуміли, що стали зовсім по-іншому дивитись на життя. Але втома брала своє. Люди стомились і падали з ніг від щоденної виснажливої праці. Ніколи раніше ці люди не хворіли і не знали, що таке хвороба, а сьогодні вони страждали від болю. Ще трохи — і вони б втратили надію на спасіння. Та одного разу сталось таке, від чого все зовсім змінилось.

Був тихий і чарівний вечір. Сонечко почало сідати за обрій, і люди стомлено лягли на траву та й задивились у вічне і бездонне зоряне небо. Кожен мовчав і мріяв про щасливе життя, про те, що житимуть вони на красивій планеті, що всім буде добре, як колись. Але вже іноді почали зневірюватись. бо якось дізнались, що від того бруду, що кругом панував, почало затухати їхнє Сонечко. Гірко було усвідомлювати, що ця красива планета може загинути. Ось так, кожен зі своїми думками, і лежали вони на травичці та вдивлялись у нічне небо. Аж раптом вони побачили маленький вогник, що стрімко рухався у небі між зірками. Всі захвилювались, бо згадали ті ракети, які опустились на планету і загубили її красу. Може знову?.. О! Ні! Це б було несправедливо... Страх охопив усіх. Вони дивились і мовчали... А вогник рухався і підстрибував, як мале дитя. Несподівано для всіх він яскраво засяяв зовсім близько, наче спалах, і перед людьми з’явився Зоряний Посланець. Він сяяв так яскраво, що стало видно, як вдень. Він довго дивився на людей, а вони на нього, і кожен розумів один одного. Зоряний посланець всім своїм щирим серцем відчув, які перед ним мудрі, роботящі і добрі люди, які вони розумні. І вирішив він допомогти вистражданій планеті і цьому надзвичайно обдарованому народові, який прагнув до гармонії і до краси. Він розгорнув над ними чарівні крила, махнув ними раз, вдруге, втретє... І над людьми засяяло таке дивне світло, що досі ніхто такого не бачив. На людей полився потік космічних знань. Вони зачаровано вдивлялись у світло і з вдячністю приймали віковічну мудрість і знання. А Зоряний Посланець полетів над планетою, і оживляв загублені рослини, і давав життя новим травам, деревам і квітам, оживляв пташок і звірів, метеликів і різних добрих жучків і мурашок. Він наділив усе чарівною мовою, а щоб усі розуміли один одного, то таку ж мову дав і людям, а ще наділив усіх умінням співати і відчувати красу. О! Це було справжнє диво! Люди відчули, як від них іде втома і біль, який сковував їхні тіла. Відчули, як вони розуміють все, що оточує їх: кожну квіточку і травинку, кожну пташечку і жучка. Вони стали легкими, і їм захотілось летіти від щастя. Хтось у пориві радості підстрибнув і відчув, що летить вгору, а за ними піднялись інші... Це було так прекрасно! А Зоряний Посланець підлетів аж до їхнього Сонечка і стер з нього бруд і копіт. Тепер воно засяяло як нове. Воно почало зігрівати Мрію з новою силою. На планеті стало дуже тепло і світло. Але і цього було замало для таких людей, як ці. Тоді Зоряний Посланець метнувся у глибини Всесвіту і приніс ще одне Сонце для чарівної планети, щоб вона ніколи не відчувала холоду, щоб на Мрії панували вічна весна і вічна радість, щастя і мудрість. Усе зробив Зоряний Посланець, що задумав, а тоді повернувся до людей, які сяяли щастям. Він оглянув свою роботу і залишився задоволений. Ці люди варті були того, щоб їм допомогти, бо вони дуже трудились і не звинувачували нікого. Жили вони чесно і прагнули гармонії і краси. Люди схилили свої голови у знак вдячності перед Зоряним Посланцем, вони дякували йому за доброту і за щедру допомогу. Всі були дуже щасливі і заспівали чудову пісню, яка народилась у їхніх добрих серцях. Враз цю пісню підхопили дерева і квіти, звірі і пташки. Довго линула чарівна мелодія у зоряне небо, а Зоряний Посланець знявся і полетів. За мить він став яскравою зірочкою, що стрімко летіла поміж іншими зірочками, а ще через мить зникла і зірочка. Люди проводжали її поглядом, цю загадкову зірочку, яка назавжди змінила їхнє життя і життя планети Мрія.

Тепер на Мрії все було по-іншому. Люди знали, що треба робити, щоб бути в гармонії з природою і не знищувати, а примножувати її красу.

Люди раділи, вони не могли надякуватись за допомогу. Тепер запанувала нова ера в розвитку планети Мрія. Людей на Мрії було мало, а роботи — непочатий край. Та люди володіли такими знаннями, що з будь-якою роботою могли б упоратись. Тепер вони сміливо взялись за роботу. Кожен знав, що йому треба. Одні влаштовували житла для людей — це були чарівні котеджі з прозорими стінами, з басейнами і танцювальними площадками та майданчиками для ігор. Інші споруджували дуже красиві храми, де люди могли відпочити і подумати та помріяти, будували школи для дітей, у яких би вчились і розвивались маленькі мешканці дивної планети. Та тільки ви не подумайте, що гуркотіли на будівельних майданчиках гігантські крани та трактори, а люди клали цеглу... Ні! Це було дивовижне будівництво! Люди тільки придумували форми цих будівель і складали план робіт, а будувала все сама природа зі свого живого матеріалу, який тут же виростав і набирав відповідних форм. Це було чудово, бо панувала така гармонія, така краса, що нічого кращого вже придумати ніхто б не міг. Місто з чарівними палацами мало казкову форму. Повсюди буяла квітуча природа: росла зелена травичка, здіймались у саме небо красиві квітучі дерева. А стрункі, мудрі та гарні люди вдосконалювали свій розум новими знаннями, вчили дітей, бо про дітей вони постійно турбувались, адже діти — це майбутнє кожної планети. Як же красиво було повсюди! Як казково! Та це ще не все. Основне було попереду. Діти запросили мене на майданчик у чарівній місцині. А треба сказати, що такі майданчики були всюди, бо все на цій планеті було для дітей, та й для дорослих також, які веселились і розважались, як і діти, і всім було цікаво та весело. Ці люди вміли відпочивати після розумової праці, яка була на Мрії основним заняттям. З дерев спускались гойдалки різної форми і величини. Їх вирощували для дітей самі дерева, щоб забавляти. Великі метелики пропонували теж свої послуги, вони запрошували бажаючих політати над чарівними квітучими лугами. А велетні-гусениці мали на спинках спеціальні сидіння, щоб катати найменших дітлахів по колу, як це роблять у нас навчені поні. Все дивувало і захоплювало мене на цій дивній планеті, та час підганяв повертатись, бо день згасав і тільки опівночі я могла повернутись на Землю, коли вона ставала якраз навпроти планети Мрія. Ще багато цікавого я встигла побачити і зрозуміти. Наприклад, люди жили на Мрії дуже довго, майже триста земних років, а дітей у сім’ї народжувалось тільки двоє — хлопчик і дівчинка. І цікаво, що коли народжувались діти, то вони через декілька годин починали вже ходити і розмовляти і мали певний запас знань: кожне нове покоління мало при народженні все більше і більше потрібних знань, тому навчати їх було легко.

Заходило за обрій одне Сонечко, і небо ставало зелене, а потім чорніло. Це було дуже красиво. Вся природа завмирала в чеканні дива. Так-так, саме дива, бо через кілька годин вставало інше Сонечко. Тоді на небі вигравали дивовижні веселки: то одна, то інша. Вони вигравали такими насиченими кольорами, таким багатством фарб, що словами годі й передати. А потім яскраве світло заливало все навколо, і все знову оживало і співало своїх чарівних пісень. І тільки після того, як і це Сонечко йшло на спочинок, наставала спочатку біла ніч, а потім чорна. Ось тоді була північ, і я повинна була летіти на рідну Землю.

Я стояла і вдивлялась у бездонне небо, яке приваблювало і кликало чарівними зірками, серед них десь далеко-далеко була моя зірочка-планета Земля. Я шукала її очима довго-довго, мені здавалось, що вона повинна бути найбільшою і найяскравішою, але Земля була така маленька поміж іншими, що годі було і вгледіти. Аж ось я побачила малесеньку зірочку-планету, вона сяяла для мене голубим вогником і кликала додому, я відразу впізнала її, бо хіба ж можна не впізнати найдорожчу і найріднішу планету, яка є твоїм домом? Мене підняли в повітря десятки рук — і я полетіла разом з жителями планети Мрія в небо, а там ми розпрощались. Вони повернулись назад, а я повернулась зі своєї казки додому. Мене чекала реальність. А я все думала, що і на Землі можна створити казку, якщо жити в гармонії з природою, любити безмежно цей світ, у якому нам довелось жити, творити добро і красу і носити в серці любов і доброту, жити за вічними моральними законами...

Подивіться у зоряне небо. Правда, воно кличе вас? Це тому, що там на кожній зірочці живе своя казка. Десь там, далеко-далеко, у безмежному Всесвіті живе ваша казка і ваша мрія. Придивіться тільки — і ви обов’язково відшукаєте її, бо як же у світі прожити без казки і без мрії?

Відгуки

Social comments Cackle