Надія Красоткіна

Зірочка

Однієї літньої теплої ночі в небі з’явилася маленька яскрава Зірочка. Вона була майже непомітною у великому, безмежному Всесвіті, серед мільярдів світил, але на землі люди помітили її, дрібненьку, світлу і чисту-чисту. Хоч і не всі бачили її народження, але той, хто поглянув у цю мить у небо і помітив її, загадав сокровенне бажання, інший повірив у своє щастя, а ще комусь вона принесла світлу радість і на душі стало раптом весело і радісно. Недарма ж люди кажуть, що кожна нова зірка в небі сповіщає про те, що на Землі з’являється нова душа.

А й справді, у цей саме час на Землі народилася нова душа, маленький хлопчик, який своїм першим криком привітав нову зорю, розповів усім про свій прихід у цей казковий і чарівний світ. Була тепла літня ніч і жінка, яка щойно народила своє вимріяне дитя поглянула у вікно, в якому мерехтіла яскрава Зірочка і зраділа їй, як і своєму дитяті. Молода мати, втомлена важкими пологами, полегшено зітхнула. Нарешті у її житті теж з’явилася вимріяна і світла маленька зірочка, її синочок. Він ще трішечки поплакав і мирно засопів носиком у першому своєму сні. А Зірочка світила мерехтливим вогником у вікно і вселяла надію, приносила спокій і радість.

Хлопчик був здоровенький, швидко підростав і кожної ночі йому посміхалася з небес яскрава маленька Зірочка. А він уже почав вимовляти перші слова, зіп’явся на ніжки і почав міряти свою життєву стежку маленькими, ще невпевненими кроками. А земля розгорнула для нього свої обійми і дивувала дитину довколишніми чарами: то зеленою травичкою, а то кольоровими квітами, то синім безмежним небом з білими хмаринками, а то співом пташок навесні, гуркотом весняного грому, веселим і теплим сонечком, вітрами і тишею, тихим снігом і теплим дощем, дивовижною казкою білого світу. Як же безмежно радісно було пізнавати цей дивовижний світ! І хлопчик його пізнавав з великим інтересом. Щаслива мама допомагала в усьому розібратися, вона була завжди поруч, її надійні руки завжди підтримували дитину, її теплі руки завжди зігрівали його, дарували тепло і доброту, її ніжні руки несли ціле море ласки і любові. З ними, маминими руками, дитині було спокійно і затишно. Біля нього були й інші люди, але от маму він розрізняв з-поміж десятків інших людей, вона для нього була цілим Всесвітом. І син для мами ставав таким же — цілим світом. Їм обом було добре і затишно, тихо і світло. Хлопчик ріс і ріс. Він зрозумів, що в його житті є й ще інші близькі люди. Це й великий-великий чоловік, якого треба кликати татом, це старенька жінка, яку звали бабуся, але тільки біля них не було так тепло і затишно, як біля мами, а й іноді віяло холодком. Вони то з’являлися, то кудись пропадали... Але це мало тривожило малу дитину, бо завжди поруч була мама.

От він уже навчився добре ходити, швидко бігати і це приносило велике задоволення. Він вже і м’яча ганяв, пробував вилазити на дерева, долав невеличкий паркан, став на самокат, уже й на велосипедику добре катався і все це приносило стільки безмежної радості і задоволення, дарувало океан щастя, тому хлопчика й не дуже бентежило те, що тато часто не приходив додому, а як і приходив, то в домі був крик і неспокій і ще він так мало приділяв дитині уваги, що іноді хлопчик думав «І навіщо цей чоловік-тато приходить у їхній дім? Без нього так спокійно і тихо...»

Всі дні для дитини були нескінченими і чарівними, вони приносили багато радості і нових знань, невідомі емоції і радощі, були іноді й прикрощі — це, коли він падав і розбивав носа або коліна чи лікті. Тоді доводилось терпіти неприємний біль, а ще дуже пекло, коли мама промивала рани і мазала таким пекучим йодом, але через кілька хвилин все проходило і знову йому відкривався світ в усій красі і радості. Зате ввечері, після того, як мама купала і кормила свого синочка, а потім вкладала в ліжечко, він дивився в нічне небо і бачив свою мерехтливу Зірочку, перед ним відкривався чарівний світ казки. Мама розказувала йому стільки казок і це було так цікаво, що він затамувавши подих слухав і слухав би їх цілу вічність. Він і сам уже знав багато казок і вмів розказувати їх дітям у дитячому садочку. А в дитячому садочку йому було цікаво. Тут він був з дітьми, грався, бігав, стрибав, танцював, співав, навіть букви почав учити, щоб читати самому казки. Як же тут було цікаво! Він завжди дивувався, коли хтось із дітей не хотів йти в садочок. Тут же цілий світ радості і щастя, та й вихователі такі добрі, стільки цікавого розповідають дітям. А світ не просто білий, а кольоровий, чарівний, багатогранний і цікавий. І жив хлопчик весело і радісно, так як і повинні жити діти.

Йшов рік за роком, вже незабаром дитині треба і в школу. Він гарно підготувався до неї, ще б пак! Вже знав усі букви, читав по складах слова і добре розумів прочитане, навчився рахувати. І лічив місяці до першого вересня, хоч ще була зима і до школи було ще довго. А ще любив малювати, співати, та над усе любив хлопчик казки. Він їх і по телевізору дивився, і мама йому розповідала, і в садочку вихователька багато читала, а він би слухав і слухав...

Все було добре, казково і весело, та взимку серед білого снігу і лютого холоду прийшла біда і не просто біда, а велике горе. Хлопчик занедужав і пролежав довго в лікарні. Висока температура здавалось спопеляла дитину, було дуже боляче, боліло все: руки, ноги, спина, голова... Він не знаходив собі місця від лютого болю. І єдине, що рятувало дитину — це казка, яка лилася з маминих вуст ніжно і тихо. І тільки тоді син засинав і на кілька годин знаходив спокій у сні. Так минуло багато часу, а для дитини це було важким випробуванням. Коли хвороба відступила, то виявилося, що ніжки у нього вже не ті, що були до хвороби, він їх ледве переставляє, через кілька кроків змушений сідати, бо несила ходити, а вони ще місяць тому так бігали і стрибали, так гарно танцювали і зовсім не стомлювались. Що це з ними, його ніжками? І коли це минеться, адже на дворі такий сніг, так хочеться в сніжки погратися, на санчатах покататися з гірки, а за вікном ціла ватага дітлахів, які кличуть до себе... Мама виводить сина у двір, садить на саночки, він хоче сам повезти санки, але ніжки не слухаються, підгинаються і... болять. А так же весело навкруги, так радісно сміються діти, і так щемно раптом на душі у хлопчика... Вперше гіркі-гіркі сльози підступають до горла і так хочеться плакати. Але добрі мамині руки підтримують дитину, вселяють надію; ніжні мамині руки дають стільки тепла і любові, що на кілька хвилин відступає біль; надійні мамині руки допомагають зробити ще кілька кроків, вони ліплять снігову бабу, ставлять її під вікном, щоб вона розповідала дитині зимові казки... І знову ж сильні мамині руки відводять хлопчика додому у теплу і затишну кімнату, бо більше у нього не має ні сили, ні радості, а лише нестерпний біль...

Ще довго снігова баба заглядала у вікно, а поруч з нею діти виліпили ще одну величезну бабу та снігову фортецю, щоб хлопчик міг з вікна спостерігати, як вони бавляться. А він сидів біля вікна і дивився на зиму. Вона була довгою і холодною, а так хотілося весни, а потім теплого літечка, щоб бігати, купатися, загорати... Біль же не може бути вічним, він обов’язково відступить і хлопчик знову буде на сьомому небі від щастя і радості, адже він всього лише дитина, за що йому такі нестерпні муки? Він хоче гратися, бігати і стрибати, танцювати, адже в нього так гарно виходило, він же мріяв вчитися танцювати бальні танці, а ще мріяв... мріяв... Він і зараз мріє, що все найкраще повернеться знову, що він своїми ніжками піде в школу, буде вчитися. Він же і зараз всю зиму вчився читати, бо бігати з дітьми не міг, а тому вже сам і казочки почав читати і це так здорово, просто чудово! Мама стільки книжок принесла, одна одної краща! От у школі буде гарно! Його будуть хвалити за те, що він такий наполегливий та старанний. Все буде добре, він так вірить в добро і в казку. От і зима вже закінчилася, небо стало чистим і синім-синім, а вночі у вікно заглядає його мерехтлива Зірочка, наче кличе до себе. Він довго-довго дивиться на неї і йому здається, що він летить у чорному Космосі, серед великої кількості різних зір і ніяк не може наблизитись до неї, вона така далека і недосяжна. Вночі кудись подівся сон і хлопчик придумує свою казку, в якій добра-предобра Фея допомагає йому подолати важкий шлях до його Зірочки. А там він знаходить справжніх друзів, які разом з ним вчаться і танцюють а ще читають різні чарівні казки і всі вони разом з ним бігають, плавають, розважаються і в нього зовсім здорові ніжки і ручки його не болять і весь він здоровий-здоровий... І він не в звичайній школі, а в чарівній школі доброї Феї, там все так чудово і просто, може так, як і в звичайній, адже він і в звичайній ще теж ніколи не був, а так хочеться...

А тим часом хвороба прогресує... Щоранку все важче встати на ніжки, але він наполегливий, він старається з усіх сил, мамині руки роблять диво, вони допомагають, дають впевненість. От шкода, що його не провідує тато, він би так хотів, щоб у нього теж він був, як у всіх дітей, тільки чомусь його немає, кажуть кудись поїхав... Може не треба було думати, щоб тата не було, хай би він був. Шкода, дуже шкода. Мабуть з татом було б легше і йому, і мамі. Бо він став важкий, підріс і мамі важко його носити, коли він знемагає від болю і не може йти. А тато міг би його нести на руках, бо він був такий великий-великий. Та й бабуся не приходить, мабуть забула його. Але іноді приходить його хресна мама, вона завжди радує новою іграшкою чи дитячою книжкою, а ще вона так цікаво розповідає різні історії і з нею тепло і затишно. А ще вона його вчить бути мужнім. Він ще добре не знає, що таке мужність, але старається таким бути. Часто заходить сусідка і теж допомагає йому і мамі. Вона хороша, завжди новини приносить, розповідає щось цікаве. А ще іноді приходять діти, з ними весело, хочеться бавитись, але буває боляче, коли він старається гратися і багато рухатись. Отак і пройшла весна: в надії, сподіваннях, в стражданнях, але іноді і в радості. Непомітно прилетіло тепле літечко, хлопчик пройшов курс лікування і хвороба його ніби почала відступати, чи може затаїлася? Але радості хлопчика не було меж! Він помаленьку ходив, грався у спокійні ігри з дітьми, але самокат і велосипед стояли мовчки в коридорі і сумували. Про них він тільки мріяв, але вже добре, що він ходить, хоч помаленьку, хоч часто присідає, але сам, без допомоги. Літо так радувало дитину, так манило на річку, на луг, до лісу, але це було далеко, так далеко він не дійде, а от на подвір’ї можна посидіти і походити, можна розмовляти з дітьми, співати з мамою, слухати казки і різні розповіді а ще самому читати. Поспіли спочатку черешеньки, суниці, потім вишеньки, він навіть сам нарвав цілу банку вишень, хоч, правда, стомився, але мама сказала, що він просто молодець. Ці слова вселяли надію. А потім достигли яблучка і осінні квіти, і хлопчик... О Радість! Пішов перший раз до школи!

Подвір’я школи гуло, сміялось, раділо і цвіло букетами айстр, жоржин, троянд... Було свято першого дзвоника і хлопчик у красивій шкільній формі, у новеньких туфлях стояв з усіма дітьми на шкільній лінійці, а мамині добрі і ніжні руки підтримували його, щоб йому було легше. Від щастя і радості хлопчик майже не відчував болю. Він тепер учень, він у школі! А потім був перший урок і він сидів разом з красивою дівчинкою за партою у чистенькому класі. Пахло чистотою, фарбою і квітами, у вікно світило яскраве вересневе сонечко, було тепло, шумно і радісно. І хлопчик був на сьомому небі від щастя. Потім була перерва, де дітям можна було гратися на коридорі і діти гралися «в платочок», а він стояв з мамою, бо бігати по колу було неможливо, але однаково було радісно і весело. Після уроків мама повела його додому, важко було йти, так важко, що хотілося кричати, але він згадав, що треба бути мужнім і от зараз чи не вперше зрозумів, що значить бути мужнім, а тому стиснув зуби так, що аж заскреготіли, але мовчав... Почалися дні навчання. Йому дуже хотілося ходити до школи, але ставало все важче і важче. І от якогось осіннього дня він не зміг піднятися з ліжечка. До нього прийшла вчителька додому. З того дня вона щодня приходила до хлопчика і вчила з ним уроки. Вчителька його любила, він знав про це, відчував усім своїм дитячим сердечком, але йому так хотілося до дітей, у клас, за свою парту, до тої красивої дівчинки, яка допомагала йому дістати підручники з ранця, вона була такою доброю і милою... Але він не міг ходити і пересувався по квартирі, тримаючись за стіни, стіл, шафу. Перед Новим роком вчителька запросила його на дитячий ранок, де Дід Мороз подарує йому подарунок. Хлопчик сміявся і радів так, як ніколи, адже він буде на дитячому святі. А в хаті з’явилася нова деталь інтер’єру — його інвалідне крісло. Мама знесилена його хворобою більше не могла носити сина на руках. Тепер він вчився пересуватися на візочку сам. І от на Новорічне свято мама його привезла до школи. Діти обступили його, раділи появі свого друга, і... співчували. Вони ніяк не могли зрозуміти, як він буде з ними у візочку танцювати хороводи навколо ялинки. А він сидів у візочку і спостерігав за дітьми, а так хотілося танцювати, він так мріяв про бальні танці.... Дід Мороз подарував йому великий подарунок з цукерками, дитячу книжку з кольоровими малюнками і величезний конструктор. Все було цікаво, гарно і навіть казково. Тільки чому ж так хочеться плакати? Чому? Мама нахилилася над дитиною і крізь сльози, яких уже не могла стримати, побачила сумну посмішка на обличчі маленького сина, він обняв її за шию і тихо попросився додому.

Пройшло небагато часу, минула холодна зима і сонечко сповістило про прихід весни. Щодня приходила вчителька і читала хлопчикові нові казки, які писала для нього сама. Від дуже їх чекав, чекав і уважно слухав. А коли залишався сам, то придумував собі свої казки, у яких жила його мрія. Завтра знову прийде вчителька і принесе нову казочку... А сьогодні він чомусь не спить, біль такий нестерпний і не допомагає мужність, яку він кликав і кликав до себе. Але раптом біль кудись щезає, стає так легко, затишно, тихо... Хлопчик кудись летить. Тепла весняна ніч. Небо чорне-чорне і в ньому горить його мерехтлива світла-світла Зірочка. Так, так! Він летить до своєї Зірочки, вона чекає його, він обов’язково долетить до неї..

У чорному бездонному небі горять зірки, їх так багато, що годі й злічити. І раптом зривається маленька світла Зірочка, вона креслить на небі світлу риску і стрімко падає у безвість. У Всесвіті так багато світил, що маленьку Зірочку, яка зірвалася з неба і впала, годі й помітити. А на Землі хтось побачив падаючу зорю і подумав, що чиясь добра і світла душа відлетіла у Всесвіт.

Відгуки

Social comments Cackle