Надія Красоткіна

Самотність

Краси і світла на землі багато,
Та менше між людьми є доброти.
Тому вона сприймається, як свято.
Про неї й хочу мову повести.
Ще про любов і ласку, та надію
І про красу людського почуття.
Бо я про них так, як і всі ви мрію,
Без них стає сумним людське життя.
Ще хочеться комусь потрібним бути,
Відчути дотик теплої руки.
Та ніжність й ласку серденьком збагнути,
І при свічках сидіти залюбки.
Мовчати чи тихенько гомоніти,
Неначе той струмок, що з гір тече.
Одному дуже сумно в світі жити,
Гнітить самотність, сушить і пече.
І ніби справ й роботи є доволі,
Та вічна тиша завжди в голові.
Неначе воїн, що один у полі…
А он зоріють квіти польові…
І хочеться, щоб хтось приніс для тебе,
Букет чарівний, що в лугах цвіте.
І прихилив тобі частинку неба —
Таке земне бажання і просте…
Бо так чомусь тепла не вистачає,
То, мабуть, осінь сум в життя несе.
Хоч щиро й гарно сонечко ще сяє
І в ніжній, кольоровій гамі все…
Та спілкування так не вистачає,
Бо не співають вже давно пташки.
Й душа так рідко вже й сама співає,
І не приносять радості книжки…
А осінь у гаю зазолотіла,
Летить листок кленовий в небеса…
Хмаринка в синім небі біла-біла,
А всюди тиша, спокій і краса…
Багато тиші… Просто забагато…
А доброти так мало між людьми…
Тепла людського хочеться, мов свята,
Без спілкування сиротієм ми.
І просто слово хочеться почути,
Щоб ласка і любов у нім жила.
Одному в світі дуже важко бути…
Без ніжності, надії і тепла…

Відгуки

Social comments Cackle