Надія Красоткіна

Спогади

Дорослі діти в мене — це чудово!
У кожного своє життя-буття.
Я згадую маленькими їх знову.
Ті роки не пішли у небуття,
Бо кожен день був сповнений любові,
Турботи і палкого почуття.
Де ласка панувала в кожнім слові
І відданість до самозабуття.
Я завжди їм хотіла показати,
Поки хлоп’ята ще були малі,
Як сонечко ішло за річку спати
І промінці спускало до землі.
Як вранці квіти очка відкривали,
Як пташечка ранкову п’є росу.
Щоб світ вони любили й цінували,
І вміли діти бачити красу.
В природу я синів своїх водила,
Щоб цвітом милувались навесні.
Їх потихенько ставила на крила,
Співала з ними радісні пісні.
Всьому навчала, що сама уміла,
Зростить старалась добрими людьми.
Була заступником: відважна й сміла,
Як пташка, захищала їх крильми.
І стільки сили та відваги мала,
Що все могла здолати і знести.
Я часом думаю, і як встигала
Від праці, ну, хоч дух перевести?
Справлялась вдома, хоч не досипала,
І на роботі все гаразд було.
Я дітям завжди щедро віддавала,
Свою любов, турботу і тепло.
Сини зросли, уже дорослі стали.
Поринули у власне майбуття...
Та хочеться, щоб часом пригадали,
Яке у них колись було життя...
Як зустрічали новорічне свято,
Які у нас традиції жили...
У їх житті було казок багато,
По-моєму, що в радості росли...
То ж так чи ні — це їм уже казати.
Сини переосмислили усе.
Мені хотілось ті часи згадати...
А їх... Щаслива доля хай несе.

Відгуки

Social comments Cackle