Привчаємо дітей до дисципліни
Поради та настанови батькам про виховання та навчання дитини у сім’ї
Сьогодні важко уявити, що робиться у школі, тим вчителям, які вже відпрацювали по пів віку у ній раніше... З тих розмов, що іноді чуєш від сьогоднішніх вчителів, то навіть радієш, що ти вже не працюєш у школі, навіть у молодших класах, хоч коли не зустрічаєшся з учителями довгенько, то шкодуєш іноді, що вже відпрацював своє... І ти згадуєш той час, коли ти підходив до школи, а назустріч тобі бігли твої найрідніші, наймиліші, усміхнені хлопчики і дівчатка, вони всі хотіли тобі допомогти нести твою вічну важезну сумку з зошитами, всі старалися пригостити тебе яблучком зі свого садка, сливкою, яка дуже солодка і неймовірно велика, вони несли тобі навесні першу квіточку — підсніжник зі свого саду чи кульбабку, що росла при стежині. А скільки було живої радості в дитячих оченятах, скільки щастя від того, що ти береш найкрасивішу у світі кульбабку і щиро радієш цьому подарунку та дякуєш від усього серця за дитячу увагу, за щирість і вічну любов учня до вчителя. Так було ще зовсім недавно! І я ще добре пам’ятаю ту любов дітей, їхню увагу і повагу до вчителя, їх ввічливе ставлення до старших людей, їхню турботу один до одного і до близьких людей, їхнє щире захоплення цим дивовижним світом, красою навколишньої природи, безмежне щастя від того, як летять у небі навесні журавлі, як повертають до рідних гнізд лелеки, як прилітали взимку до горобини зграї чубатих омелюхів... Я пам’ятаю з яким захопленням вони дивилися на птахів і як щиро їм раділи... Це було зовсім недавно... Я пам’ятаю своїх маленьких учнів початкової школи, як дуже дисциплінованих, щирих, світлих, добрих і люблячих дітей... Вони ставали дуже активними, бралися за будь-яку роботу, допомагали один одному, і я пишалася, що мої класи були дружними. Звичайно, були і виключення, але з ними я завжди справлялася і давала раду, адже діти були спроможні слухати і чути та реагувати правильно на слово вчителя, а з часом ці малі бешкетники ставали найкращими помічниками, а згодом дуже дисциплінованими учнями... За майже п’ятдесят років педагогічної діяльності є про що згадати... А у мене в класі було 39—43 учні! І уявіть собі, що в класі завжди була дисципліна, тиша, а іноді дружний сміх! Всі вміли слухати на уроці, всі чули вчителя і учнів, які відповідали на уроці, всі вміли піднімати руку і ніхто не порушував дисципліну на уроці, а ще дуже хотілося кожному відповісти на запитання, розказати вірш, чи прочитати або переказати текст чи казочку... Правда, на уроці ніхто бігав по десять разів до туалету, бо на всі потреби організму була перерва і діти знали, що на перерві можна і треба було робити... Ніхто на уроці не їв пиріжок і не пив водичку, ніхто не гриз яблуко чи грушку і не плямкав ротом, коли діти працювали, тому що всі були привчені до того, що урок — це наполеглива праця усіх дітей і порушувати дисципліну та заважати іншим працювати було табу. Звичайно були випадки, коли виникала необхідність комусь вийти в туалет, але щоб масово... Такого не спостерігалось... А от щоб на уроці їсти, пити, та по класу походити — то вже така поведінка для мене сьогодні новина... І я сьогодні, слухаючи вчителів, просто диву даюсь, як таке можливе? Як могло статися, що на уроці немає дисципліни і порядку? Як тоді можна навчити дітей писати, читати, рахувати, розв’язувати задачі? Та й дітей сьогодні в класі набагато менше, але дисципліни немає... То які знання можна одержати на уроці, коли шум, гам, рейвах, хто що хоче, те й робить? А чого б і ні, коли дітям сьогодні все дозволяється? І що, тепер вони, а не вчитель, керують навчальним процесом? І от що розповідають сьогодні вчителі... Може комусь така ситуація теж траплялась?
Вчитель на уроці проводить контрольну роботу з англійської мови. Майже всі діти зосередились на завданні, але Вася не працює, а грається на парті телефоном... Вчитель робить зауваження: «Васильку, розгорни зошит і працюй, у нас сьогодні контрольна робота, треба виконати завдання». А у Васі відповідь така: «А я не хочу! У вас контрольна, то ви її робіть, а мені не треба!» Вчитель знову звертається до Василя і каже: «Васильку, припини гратися, ти заважаєш іншим дітям!» А Василь не вгамовується, а переходить на крик: «По якому праву ви заставляєте робити те, що я не хочу? Та я тебе посаджу в тюрму! Мій тато тебе навчить, як треба розмовляти і поводитись з дітьми!»
От ще був в одній школі такий випадок... Молоденька вчителька прийшла на заміну в четвертий клас. Пояснила новий матеріал з математики і на закріплення хоче викликати когось з дітей до дошки, тож звертається до дітей: «Діти, хто хоче піти до дошки порахувати приклади?» У класі німа сцена... Тоді вона звертається до Миколи: «Миколко, йди до дошки, поясни, як треба обчислювати»... Відповідь учня: «А я не хочу!» Вчителька здивовано питає: «Як це не хочеш? Я ж тебе викликаю, тому ти повинен встати і піти до дошки!» А Микола веде своє: «Я вам нічого не винен! І не піду, бо не хочу!» Що повинен зробити вчитель? Які тепер у нього права в школі? Чи він сьогодні зовсім безправний? І таких та подібних випадків сила-силенна у кожній школі! Мене, мабуть, можуть доповнити і вчителі інших шкіл, бо думаю, що тепер багато чого можна додати з життя будь-якого класу та школи... Я вже не пишу про те, як діти висловлюються матюками між собою, як вони можуть послати не тільки один одного, а й учителя чи іншу дорослу людину поганим словом і це поступово, на превеликий жаль, стає нормою...
А ось ще один випадок з життя учнів третього класу однієї зі шкіл... Хтось скинув з парти учнівську ручку і вона валяється на підлозі. Всі діти її обходять, хтось копає ногою, але жоден не підняв. От іде до дошки Олег і теж копає ногою цю ручку. Вчителька звертається до хлопчика: «Олежку, підніми, будь ласка, ручку, щоб ніхто не наступив та не впав». Олег у відповідь заходиться криком: «А чого я повинен піднімати ту ручку, а прибиральниця що буде робити? Їй за це гроші платять, от хай і піднімає!» Ви знаєте, я вже давненько пішла зі школи і тому в моїй голові не вкладається така поведінка дітей у школі... Бо я звикла у свій час до дитячої ввічливості, чемності, поваги, хороших слів, гарної поведінки... До того, що на слова вчителя була адекватна відповідь дитини, а ті поодинокі випадки дитячого непослуху якось присікалися, були звернення до батьків, які теж адекватно реагували на дитячі пустощі, а от сьогодні всі живуть хоч і поруч, але якось далеко один від одного — батьки окремо, а діти теж самі по собі, а що ще гірше, що батьки вчать своїх дітей бути зверхніми, зарозумілими, гордовитими... І не дай, Боже, зробити такій дитині зауваження, відразу і мама, і тато, летять в адміністрацію зі скаргою, пишуть листи-скарги в міський відділ освіти, принижуючи вчителя як тільки кому заманеться... А вчитель не має жодних прав, єдине, що лишається, то безмовно кліпати очима і вислуховувати з опущеною головою... То кого ж ми, люди, з вами ростимо, кого виховуємо? Ким стануть ці діти згодом? Та й освіта тепер припадає вже не на одну, а на обидві ноги, бо деякі діти у четвертому класі читають так, як колись читали в першому, а про мову і говорити не доводиться! То що це робиться? Так! Сьогодні в школах техніки різної багато-пребагато: і різноманітні дошки, і телевізори, і комп’ютери... Тільки бери та вчись, досліджуй, видумуй, твори! А діти книжок не читають, бо читанням ніхто і не займається, пишуть з сотнями помилок, рахують тільки на комп’ютері добре, а усно рахувати затрудняються... А що вже розмовляють... Як послухаєш деяких дітей, підлітків та й дорослих юнаків і дівчат, то хочеться провалитися крізь землю — бо там самі матюки, а зв’язної мови, яка б виражала мудру думку, і немає... Це що? Це спеціально роблять українську націю тупою, бездарною, безграмотною? Чому у школах все дозволяють дітям? Чому не виховують правильну норму поведінки, чому, врешті-решт, батькам дозволено нападати на вчителів і їх ображати і чому батьки не несуть відповідальності за виховання своїх дітей??? Десятки і сотні питань «Чому?» А правильної відповіді і немає. Як тільки ставиш такі питання, зразу знаходяться такі мудреці від науки, які вказують на твій вік і на те, що ти жив ще при «Совєтах» і тому в тебе викривлене бачення сучасності. А молоді треба креативно розвиватися, кажуть вони. Молодь повинна мислити по-іншому і ставати незалежною. І таке інше... Підтримую на всі 100 %, бо і я так думаю, що дітям і молоді треба творчо розвиватися, йти вперед, долати нові вершини, переборювати труднощі, любити свій край, і жити на гребені хвилі, але ж для цього треба спочатку навчитися добре читати і розуміти прочитане, треба навчитися правильно і вишукано розмовляти рідною мовою і вміло спілкуватися з людьми та знати ще на сьогоднішній день хоч кілька інших мов народів світу, треба бути ввічливим, чемним і поважати людей, особливо старших, як це завжди, в усі віки було прийнято в українському суспільстві. Так, молоді треба вчитися, розвиватися, чужому навчатися та й свого не цуратися. А що ми сьогодні одержуємо в результаті такого «навчання і виховання»? Виростають наші діти (слава Богу, що хоч не всі, але вже зараз дуже багато) інфантильні, безпомічні, з поганими звичками, які не знають ані історії свого роду і краю, ані традицій і звичаїв... Діти не вміють гарно і адекватно спілкуватися, навіть правильно речення побудувати не вміють, не кажучи вже про те, щоб оволодіти рідною мовою гарно та правильно, щоб розмовляти вишукано... От і виникає питання до батьків... Кого ви ростите, шановні тата і мами? Ви хочете, щоб ваші діти стали такими, як оці орки, підлі рашисти, які напали на Україну і нищать її, рівняють з землею наші квітучі міста і села, знищують, вбивають наших людей, ґвалтують жінок і дітей, розмовляють одними матюками, виливають свою чорну злість на нас і на нашу землю... Чому ви, батьки, не прищеплюєте своїм дітям любов до всього живого, до нашої квітучої природи і рідної землі? Чому ви не виховуєте своїх дітей ввічливими, лагідними, світлими, уважними до людей? Чому ви не вселяєте в їхні душі любов і доброту, а сієте зло, розмовляєте у своїй сім’ї поганими і злими словами? Чого ви у власних сім’ях лаєтесь, матюкаєтесь, влаштовуєте бійки? На вас дивляться ваші діти і поводяться так само... Адже мають перед очима приклад батьків! До чого це приведе? Колись в українських сім’ях батьків діти називали на «ВИ» і зверталися чемно і ввічливо, так було прийнято, адже батьки — це найрідніші і найдорожчі люди, вони дали дитині життя і тому діти зобов’язані були шанобливо ставитись до батьків. А що сьогодні? Правда, є і сьогодні такі чудові сім’ї і мудрі діти, але чомусь їх стає все менше і менше. Нині діти і до вчителя можуть звертатися на «ТИ» та ще й покрикувати і ображати... А як вчитель зробить дитині зауваження, то дитина може і не розмовляти з учителем, бо образилась! Отакої!!! Тому сьогодні, шановні батьки, перегляньте свої погляди на життя і на сім’ю, на своїх дітей і візьміться за їх виховання, докладіть зусиль до їх морального і духовного зросту, щоб вони виросли розумними, ввічливими, вміли поважати людей, шанобливо ставились до старших, вміли заступитися за молодших або слабших, ставали рік за роком мудрішими. Адже ви не встигнете оглянутись, як самі ослабнете, зістаритесь і вам дуже буде потрібна допомога, співчуття, ласка і любов, тепло чиєїсь душі і лагідна рука, яка вас зможе підтримати у певну мить... І добре, коли будуть поруч ваші добрі і люблячі діти, але якщо ви з раннього дитинства будете сіяти у їхні душі зло, ненависть, то вони не принесуть вам щастя і миру... Тому не ростіть своїх дітей гордовитими величностями, а вчіть так, як каже народна мудрість, що «Задирати голову можна настільки, щоб шапка не злетіла» і «Який розум, така й честь». Тож виховуйте дітей з любов’ю, великим терпінням, мудро, але — постійно, без перерви на обід і без відпустки, щоб діти завжди добре розуміли народне прислів’я, що «Як постелишся, так і виспишся». Щастя вам усім та успіху, добра і любові!