Є люди, що зреклися мови й хати,
Своєї стежки, що у світ вела.
Де пісня розліталася крилато,
Де так багато рідного тепла…
Усмішка тата, мами щира ласка,
Й краса довкілля силу їм несла.
Де світ такий, немов чарівна казка,
Де ціле море щастя і тепла…
Але хотілось іншого, чужого,
Там ніби краще, не такі поля.
Тож відірвались від коріння свого
І їх поглинула чужа земля.
Забулись звички і забулась мова,
Все, що єднало і у світ вело.
І солов’їна пісня світанкова,
І рідне слово, що тепло несло.
У кожної людини власна доля,
Хто що обрав, як пролягли шляхи.
Хтось, ніжним маком квітне серед поля,
А інших хтось спокутує гріхи.
Та, мабуть, завжди треба пам’ятати,
Все найрідніше, миле і святе.
І мову рідну, що дала нам мати,
Й дитинство світле, часом непросте…
Ну, а коли живеш у ріднім краї,
То рідним словом говори й мовчи.
І не кажи, що мову ти не знаєш,
А як не знаєш, то постійно вчи.
На всій Землі є правила єдині —
Дали їх людству небеса згори.
А як живеш ти в нашій Україні,
То українською, будь ласка, говори.