Сьогодні дощик і жара пропала,
Похмуре небо, сонечка нема.
А я стою, вся до вікна припала,
Я наодинці з думами, сама.
А дум багато, про усе на світі,
Про те, як легко втратити життя
У розквіті, у самім його цвіті,
І більше вже немає вороття…
Нема нічого — темрява і пустка,
І вічний сон… Та що ж воно таке?
Лиш сум в очах і біль, та чорна хустка,
Життя в сум’ятті, дуже нелегке…
А молоде, то думає, що вічне,
Та й робить все наперекір, на зло.
Й не думає, що закінчить трагічно.
Та от і все… Життя, як не було.
Хтось ще згадає, більшість все забуде
І голос, й сміх… Все скоро перейде…
А от людини більше вже не буде
І не повториться ніколи і ніде.