І день іде, і ніч іде, а в нас війна не затихає.
Московська гидь війну веде і краю їй й кінця немає.
Стріляє десять літ уже і одинадцятий почався.
І не кінчається… Невже колись цей ворог братом звався?
Який він друг і брат мені? Нічого я йому не винна!
Від нього ми завжди в біді… І взагалі москаль — людина?
У нього ж совісті нема, ані жалю, та навіть стиду…
Хоч й схожі на людей — дарма! З людьми ця схожість тільки з виду.
А от по суті — різаки, вони в віках були такими.
Збрехати, вкрасти — мастаки! Не по дорозі нам із ними.
Тому й прийшли сюди вони, щоб поневолити країну,
Завжди жага в них до війни і щоб на них всі гнули спину.
А щоб самі до праці? Ні! Лиш пити і байдикувати!
Вони себе знайшли в війні… От смерть нести і руйнувати —
Це саме те, що до душі! І більш нічого їм не треба!
От з чогось взяти бариші, а потім гульки аж до неба…
І це москальська суть така! В житті їх не переробити…
Та суть падлюча і бридка, вони лиш здатні зло творити.