І поки українська в нас лунає

Душили всі, кому не лінь було
Чарівну нашу українську мову.
Висотували жили і тепло,
І не давали проростати слову.
Бо добре знали — слово головне,
Що доброї душі не оминає.
І жодне серце слово не мине,
Воно і милує, а іноді вбиває.
А відібрати мову, то тоді
Народ впаде безсило, оніміє.
Відстояти себе у боротьбі
Народ без мови просто не зуміє.
Тож і насаджували владно язики
І забирали волю у народу.
А слово не зуміли все-таки
Та волю не забрали і свободу.
Хоч і старались з світу нас звести,
Морили голодом, та нищили, стріляли.
Хотіли попелом розвіять, розтрясти,
А те, що проростемо і не знали.
А ми із попелу воскресли і пішли
По всьому світу й гучно заспівали.
З собою рідну мову понесли,
І рушників рясних навишивали.
Весь світ у вишиванки одягли,
І українською усі заговорили.
Та український прапор підняли
І «Слава Україні!» проронили.
«Героям слава!» — всі відповіли
І хлібом землю стали засівати.
Ми мирні й наполегливі були
І рідну землю вмієм захищати.
Ми знаємо, що мова — головне
І поки українська в нас лунає.
Нас добра доля й щастя не мине.
Про це хай ворог завжди пам’ятає!

Подякувати автору

картка Приватбанку

5168 7422 2562 7797

Красоткіна Надія Григорівна