Чарівне літо тихо догорає,
Ось липень добігає до кінця.
А в нас війна і смерть кругом чигає,
На злеті зупиняються серця…
Їх душу вже не розтривожить пісня
І ввись кохання вже не піднесе…
А біль і сум живим нам серце тисне,
Бо забирають у людей усе…
Житло, село і місто, наші мрії,
А найстрашніше — це, коли життя…
І не лишають для людей надії,
І до колишнього не буде вороття.
А до війни ми так життю раділи,
Вдягали вишиванки на свята,
Учились, працювали і любили
Цю рідну Землю, що для всіх свята.
Творили щось, свої пісні співали
І мріяли, летіли в небеса.
Всіх поважали, часто жартували,
Нас радувала воля і краса.
А от тепер багато міст немає,
В руїнах села і людей нема…
Ну, а війна свій бал страшний справляє,
В москальських душах підлість і пітьма.
А є там душі? Нелюди негожі,
Людського в них ніколи не було.
Вони усі давно на орків схожі,
І в них відсутні людяність й тепло.
А в Україні чарівні серпанки,
Така краплиста і дзвінка роса
І неповторні вечори і ранки.
Вражає серце дивина й краса…