Надія Красоткіна

Заходить вечір на моє подвір’я.
А вітерець знімає пелюстки,
Вони пливуть як марево-повір’я,
Торкаються пушинкою руки
І опускаються легесенько і ніжно,
Встеляють землю й весняну траву.
Стає усе навколо білосніжне,
Я, ніби, в іншім вимірі живу.
Бо все казкове, світле, первозданне,
Дитинно-чисте. Все немов святе…
Таке прекрасне, ніжне, незвичайне
І разом з тим звичайне і просте.
Та сповнене чарівності і ласки,
Що викликає ніжні почуття.
А вечір відчиняє двері казки
Й веде по стежці у нічне життя…