А доля у людини, мабуть, є
І у житті вона нас направляє.
Здається, сієш мудре і своє!
Ну, а воно ніяк не визріває.
Здається вже піднявся на крилі,
Летиш у світ над ранніми полями.
Ти став тепер господарем Землі…
А доля насміхається над нами
І опускає десь на пустирі,
Щоб міг подумати і зрозуміти…
Що є щось вище й світле угорі,
Що заставляє праведно прожити.
Вона то піднімає в небеса,
То опускає у кротові нори.
Показує казкові чудеса,
То ставить людям на заваді гори.
Щоб думати розумно ми могли,
І справедливо мислити уміли.
Щоб мудро в цьому світі ми жили
І тлінного для себе не хотіли,
А прагнули у сині небеса,
До світлого, високого, ясного.
Щоб серденько будила нам краса
Та й не забули ми свого, земного…