А квіти випнулись з землі
І враз до сонця потяглися.
Біленькі, ніжні і малі,
Але на вроду всі вдалися!
Бо стільки в квітах тих краси
І світла, радості й терпіння,
Тож вітер гнів свій пригасив,
І зупинивсь перед творінням.
Затих, замилувавсь й собі,
Бо ця краса усіх вражає:
І небеса, від хмар рябі,
І сонечко, що зігріває
Замилувалися усі,
Бо квіти — це велике диво!
Вони стоять в дзвінкій росі
І усміхаються щасливо.
І хоч надворі ще зима,
В ніч морозець кристалізує…
Та днина світла і ясна,
Й до сонця квіточка прямує.