От квітень дощиком так поливає,
Щоб на землі все квітло і росло.
А в нас війна ніяк не замовкає,
А як же добре без війни було.
Ми сподівались на усе прекрасне,
На крилах мрії мчали в небеса.
Було над нами мирне небо, ясне,
Народжувалась весняна краса.
І всі жили спокійно і чудово,
Пили чай, каву й на роботу йшли.
Всміхались перші квіти пелюстково,
І ми щасливі на землі були.
Та підлі орки щастя в нас украли,
І наші мрії, що в душі жили.
Вони міста і села зруйнували,
Ордою по землі моїй пройшли.
Усе навколо ще замінували,
Щоб люди підірватися могли.
По жіночках, по діточках стріляли,
І різні брехні світові плели,
Щоб очорнити нас, щоб оббрехати,
Щоб світ повірив… Але все дарма.
Падлючий ворог обкрадає хати,
І віри в світі в нелюдів нема.
Тож бачить світ які ті росіяни,
Що на душі в них, що у голові.
Вони тупі, падлючі, вічно п’яні…
Й слова в них підлі і шляхи криві.
Серійні вбивці, що прийшли стріляти,
У них немає співчуття й жалю.
Вони прийшли в наш край, щоб зруйнувати…
А я цю Землю над усе люблю!
Бо це моя чарівна Україна!
Земля моя! Найкраща і свята!
І я стоятиму за неї до загину.
Така моя всім відповідь проста.