Я не люблю, коли мене не чують,
Якщо звертаюсь раптом до людей.
Коли людьми так просто ігнорують,
Не визнають думок, ані ідей
І не рахуються з людьми по тій причині,
Що місце мають нині нагорі…
Багато, мабуть, в серці є гордині,
Пихтять, чадять, неначе димарі.
Елементарної культури в них немає,
Та й що їм люди — це таке, пусте…
То ж на людей ніхто з них не зважає,
А пиха вгору пнеться і росте.
Не вміють слухати, ні бачити, ні чути…
За бороду схватили Бога ви?
Але й на вас прийде ще час покути,
І станете ви нижче від трави…
Хай чобітьми тоді по вас пройдуться,
Як по траві зеленій на лугу.
І так, як ви сьогодні, посміються,
Несучи в серці зло, немов жагу.