Ми мати прагнемо найбільшу хату,
І щоб багатства повно в ній було,
Але не завжди вмієм цінувати
Здоров’я власне і людське тепло.
Ми хочемо покої дорогущі,
Машин багато і найкраще все…
У нас бувають очі завидющі,
А це до прірви завжди нас несе.
Ми живемо, щоб смачно їсти й пити
І витрачаємо на те життя.
А їсти й пити треба лиш, щоб жити
І жити мудро, чесно, до пуття.
Змінились цінності й смаки буквально
Не всім доступні щирість, простота,
Те, що було віками актуально.
Де людяність і наша доброта?
Ми розучились світові радіти,
Очей не піднімаєм в небеса.
Нас не хвилюють навіть рідні діти,
Не те, щоб пісня, квітка чи краса…
Отак усе й проплине за водою,
І нащо те багатство — не пойму…
Якщо життя проходить стороною,
І в хаті жити вже нема кому…
Лишилося творіння рукотворне,
В якім ніколи щастя не жило,
А все було примарне і потворне…
І от скажіть… Для чого все було?