Болить душа… А як їй не боліти,
Як бачиш, що навколо тільки зло…
Ідуть в садочок чи до школи діти
І їм потрібні ласка і тепло,
Любов батьківська, мамина турбота
І щире слово, що від серця йде.
В батьків — лиш заробітки і робота,
Та не біда аби лиш це було.
А то пияцтво очі засліпило,
І ненависть, та заздрість, як пітьма.
Дістати гроші легко закортіло
І щоб удача в руки йшла сама.
Тому на серці зло, а тут ще діти —
Забрати з школи і кудись вести.
Від цього як батькам таким радіти?
Від цього можна з розуму зійти!
Тож матюки й прокльони — на дитину!
Руками й криком вибити усе…
То ж мудрий навіть у скрутну хвилину,
Такого слова в простір не несе…
А тут татусь ллє на дитину мати,
Такі добірні, хоч крізь землю йди…
А потім що з дитини тої взяти?
Вона й себе вестиме так завжди.
Погляньте! З ранцем — тато поспішає,
Позаду хлопчик підтюпцем біжить.
Його за руку тато не тримає…
Спіткнувся хлопчик, падає умить.
І тут прорвало татуся, прорвало.
Тож словоблуд понісся, аж трясе...
Але цього йому здалося мало,
Він б’є малого, вибиває все…
Хлоп’я мовчить, бо звик, мабуть, мовчати,
Лиш страх в очах і біль в душі його.
А от мені вже хочеться кричати,
Чого у нас батьки такі? Чого?
То ж як би в школі вчитель не старався,
Яка б методика у нього не була
І як змінити світ не намагався,
Все марно, як в сім’ї нема тепла.
Якщо в родині матюки й прокльони,
Побої, зло, горілка, мов ріка…
Як ні на що немає заборони,
То буде доля у дітей яка?
І як учитель зможе їх навчити?
Як пояснити, що то доброта?
Учитель хоче неба прихилити,
А у сім’ї дитина — сирота…