А осінь знову листячко фарбує
Як кожен рік старанно в цій порі.
Так до зими усіх вона готує,
Бо й менше світить сонечко вгорі,
Й наскільки довша нічка зараз стала,
День вкоротивсь, поменшало тепла.
А от уже й ліси розфарбувала,
У дім достаток людям принесла.
Щоб в кожного було всього чимало,
Та коровай святковий на столі.
Нічого щоб в людей не бракувало,
Аби жили у мирі і в теплі.
І так було б, але немає миру,
Війна палахкотить, війна іде…
Над нами ворог підійняв сокиру
Й війну підступну, і страшну веде…
Чого б, здавалось, людям тим потрібно?
Жили б в своїй країні до пуття.
А ж ні, не так… Від зла трясе їх дрібно,
Їм в радість нас позбавити життя…
Їм Україну хочеться забрати
І волю знищити і зруйнувати все,
Всіх українців в кут глухий загнати…
Їх люта ненависть і зло несе.
А ми втрачаєм прагнення до волі…
Чи збайдужіли у своїм краю?
Кудись несе нас, як билинку в полі…
А жити б ми могли, як у раю,
Якби себе уміли захистити
І прагнення до волі в нас було.
Могли б чудово і щасливо жити.
Та поки що… Перемагає зло.
Нам байдуже, що ворог топче поле,
Яке так щиро сіяли діди…
Й жорстока правда очі нам не коле.
Бо, як раби, ми звикли до біди…
Чи може летаргічним сном заснули,
Чи може вже й не українці ми…
І проспимо майбутнє як минуле,
Й прокинемось невільними людьми…