Для щастя людям треба зовсім мало:
Всміхнулось сонечко і веселіше стало.
І засиніло між хмарками небо.
Зими нема, та вже вона й не треба.
Раз не було її уже до цього часу,
Нехай весна несе свою прикрасу!
Хоч ще зима повернеться, я знаю.
Та от повернення її мене й лякає.
Бо вже полізли квіточки з землі,
Бруньки набрякли й стали чималі.
А от зима все може зіпсувати —
Не будемо тоді плодів ніяких мати…
Померзнуть квіти і краси не буде,
А без краси то стане як повсюди?
Дерева змерзнуть і не буде цвіту…
Та аномалія така по всьому світу.
Десь тане лід, який лежав віками;
То смерчі враз проносяться над нами;
То засуха така, що гине все живе;
Десь від дощів хатина вже пливе…
А винна в тому хаосі людина,
Яка цей світ так знищує невпинно.
Тому природа і забунтувала,
На Землю аномалії послала.
Бо якось мусить тих людей навчити,
Що треба мудро в цьому світі жити.