Яка страшна біда в моєму краї,
Палає поле, ліс, земля — усе…
Вогонь жорстоко все живе вбиває,
А вітер полум’я у даль несе…
І лиже все, що на шляху стрічає,
Та спалює і мертве, і живе…
Все попелить… Нічого не лишає…
Лиш чорний дим у небеса пливе…
Горять ліси й поля… Горять тварини,
Які щасливо на землі жили…
Пташки, що так співали щохвилини,
Та їх життя у вічність одпливли…
Згоріли у травичці всі звірята,
Загинули у нірках, у дуплі…
Ще світу не побачили пташата,
Були всі безпорадні і малі…
Але усі прийшли на землю — жити!
Для щастя й радості і для добра…
Свій рідний край і землю цю любити.
Тож людям вже задуматись пора
Про те, що тут не головна людина,
Така ж вона, як вовк чи ковила…
Людина берегти усе повинна,
Для того і у світ вона прийшла,
А не палити і не руйнувати,
І не знущатись — доброту нести.
Людина всіх повинна захищати,
Й себе в природі людяно вести.
Природа розумом нас наділила,
Дала сумління, мрію і тепло…
Дала нам мудрості чарівні крила,
Та де це ділось? І куди пішло?
Чому людина стала гордовита?
Чом і сумління, й совісті нема?
Всього є вдосталь, не голодна, сита.
В душі ж суцільна темрява, зима…
Серця людські байдужість спопелила,
Відсутнє до природи співчуття…
Та перед нею і вона безсила.
І це не раз показує життя…
То, може, вже пора по-людськи жити?
Любити землю, край свій берегти?
А не знущатись і усе палити…
А в світ чарівний доброту нести..