Надія Красоткіна

А—Я

В природі завжди очищаються серця

В природі завжди очищаються серця
Й душа стає мудріша і спокійна.
Красою можна милуватись без кінця,
Є в цьому щось магічне і надійне.
На воду дивишся й думки, немов ріка,
Пливуть у даль і спокій наростає.
А на вогонь подивишся зблизька,
Й якась магічна сила поглинає…
Людину завжди манить велич і краса,
Бо це для серця казка, просто диво.
Але приваблюють найбільше небеса,
Бо в небі дивовижно і красиво
В усякий час: коли там спокій, тишина,
Чи як синіє, мов волошки в житі,
Чи голубіє незабудками й без дна,
Воно прекрасне будь-якої миті.
А на світанку, коли сонечко встає,
Зарожевіє хмарами на сході…
То в нім веселка кольорова виграє,
То хмарка там гуляє на свободі.
То почорніє, як збираються дощі
І стане грізне, темне і мінливе.
І хочеться тоді сховатися мерщій
Й дивитися з вікна, яке красиве…
То раптом блискавка ці хмари розітне
І загуркоче грім несамовито.
То стане бездоганно світле і ясне,
А особливо, як в природі літо,
То небо зачаровує серця усі,
Воно стає чудове, особливе…
Свіженьке, чисто вмите в ранішній росі,
Тож дивовижне, ніжне і мрійливе.
Краса у небі, воля, мрії, дивина…
Воно чарівне і завжди величне.
Найдивовижнішого в ньому є сповна,
Воно насправді дуже поетичне…