«Матусю, мамо, полежи зі мною
І казочку чарівну розкажи…
Бо я за день так скучив за тобою…
А ти все поспішала… Полежи…»
Такі слова мені казали діти,
Коли маленькі зовсім ще були.
Мені їх так хотілося зігріти.
Й казки для них якось самі пливли…
Було це щастя просто дивовижне.
Я обнімала, пестила дитя.
Казала кожному з них слово ніжне…
А час летів нестримно, ніс в життя.
І от сини давно повиростали,
Дорослі внуки… Старість підійшла…
Мені у душу їх слова запали,
Згадалося, як молода була…
З синами часто я пісні співала,
Водила у природу, до ріки…
Свою любов у них переливала,
Ми роздивлялись Місяць та зірки…
А часом навіть в лісі мандрували,
І в парку в нас прогулянки були…
І мрії різні у собі плекали,
Так разом з ними по життю і йшли…
За все це щастя вдячна долі щиро,
Що так багато у житті дала:
Любові, розуміння, світла, миру
Та радості, і щедрості, й тепла.