Багато що мене в житті дивує,
Бо ж ми живемо в двадцять перший вік.
Життя активне, все навкруг вирує,
А відкриттям ми втратили і лік.
Бо щось нове щодня і щогодини,
Літаємо у Всесвіті до зір.
Таке життя цікаве для людини,
Аби лиш мир у світі… Був би мир...
Така тепер розвинена наука,
Попереду — ще більші відкриття.
Це розвитку людському запорука
І запорука кращого життя.
І все б нічого, та одне дивує.
Живемо добре, ніби все, як слід…
Та от дітей багато злидарює,
Навколо стільки горя, болю й бід.
Бездомні люди, безпритульні діти,
Що нишпорять повсюди в смітниках…
І як з таким в країні нашій жити?
Не йде з душі цей невимовний жах.
Живемо в мирі, є багаті люди…
Чого в країні стільки жебраків?
А далі що? Що з дітьми цими буде?
Хто б виправити горе це зумів?
Усі мовчать. І ніби не причетні,
Що діти по колекторах сидять.
А треба дії впевнені й конкретні,
Та міністерства наші не спішать.
Вони в теплі, то ж нащо їм ті злидні,
Нічийні діти, їх страждання, біль…
І долі втрачені, і люди жалюгідні,
І відчай, що лунає звідусіль…
Закрили вуха і роти, та очі,
Як і нема в країні цих проблем.
І думати давно ніхто не хоче…
Що сієм горе, а біду пожнем.
Бо діти виростуть без мами й тата,
Без доброти і ласки, в смітниках.
Їх не чекає доленька крилата,
Лише поневіряння, сум і страх,
Хвороби, голод, холод і в’язниці…
Живуть, неначе зграя собачат.
Таких дітей найбільше у столиці…
Кричати треба бити у набат.
А всі мовчать, бо їм немає діла,
Яке майбутнє всіх чекає нас.
Чого душа людська так збайдужіла?
Все на свої місця розставить час…