Всі хочуть бути модними у світі,
Промінням слави щедро обігріті,
І завжди прогресивними здаватись
Та серед інших якось виділятись…
Тож хтось наряди гарні одягає,
Їх кожен день по три рази міняє.
Волосся в когось синє чи зелене…
Чи інше щось небачене, шалене…
Або тату на всіх частинах тіла,
А на обличчі вже картина ціла.
Проколи в носі, в пупі чи у вусі,
Чи ще якусь дурню в такому ж дусі.
Чи джинси в дірах, щоб було все видно,
Хоч і нема краси, але й не стидно,
Бо стала в моді — дурість безшабашна,
Насправді ж то людина бідолашна…
Але найбільш за все таке вражає,
Як мову хтось свою не поважає,
Хоч є освіта, інтелекту мало,
Тому слова вживає він невдало,
А хоче іншим щось же показати,
Щоб думали, що розуму багато…
Хто толком мови рідної не знає,
Та модні інші він слова вживає.
Щоб думали, що іноземну знає,
Та вітер у голівці тій гуляє.
Бо як же правила «рутиною» назвати?
І потім діток мудрості навчати?
А замість гри та радісного свята
Це дійство гарне «квестом» називати…
Для чого це? Чи ж мудрості не має,
Що від чужого світиться і сяє,
А от своє не вчить й не хоче знати…
Таку людину можна поважати?
До свого джерельця верніться, люди,
І все у нас в країні добре буде.
Бо в нас є все: традиції і мова,
І педагогіка народна, пречудова.
По ній століття діток в нас навчали
Й багато геніїв ми світові давали!
Вернімося ж до свого джерела,
Де вічна мудрість й доброта жила,
Де процвітала людяність в народі
Й своє, найкраще все було у моді.
Не сперечаюсь я, чужому також вчіться,
Але до свого серцем прихиліться.
Бо ми народ, свого у нас багато.
Любіть своє й летіть у світ крилато!