Щоб ми могли у цьому світі жити,
Творити і дивитись на красу,
Сміятися, співати і любити,
Збивати влітку на траві росу,
Учитися і світ цей пізнавати,
Летіти в мріях в чисті небеса,
Щоб ми могли радіти і кохати
Та пізнавати різні чудеса…
То в цей момент, якраз у цю хвилину
За це — життя наш воїн віддає.
За нас дорослих і малу дитину…
Гірку й болючу чашу долі п’є.
Як там йому ніхто і не питає,
Бо йде війна, країна у вогні.
Лиш серце матері усе те відчуває
І разом з сином у нічній пітьмі.
Де гул гармат, біснуються ракети
І зграя дронів смерть всьому несе…
А зрадник десь вивідує секрети
І підлим ворогам здає усе.
Така от дійсність. От така дорога
Веде нас вдаль… Тут що вже не кажи…
І я звертаюсь подумки до Бога:
«О, Боже, воїнів, синочків збережи!
І захисти від ран страшних і смерті,
Помилуй їх і горе відведи.
До книг, до правди, до науки вперті
У мирні дні вони були завжди.»
І цю війну ми теж не закликали,
Жили ми дружно й мирно з усіма.
Ми короваєм друзів зустрічали,
Та, мабуть, добрими були дарма,
Бо ворог вбити, знищити нас хоче,
Спалити Україну у вогні.
Бо злоба в нім і ненависть клекоче…
Від болю чорні стали наші дні.