Маленька свічечка палає на вікні,
Тріпоче, ніби щось розповідає.
На мене очі дивляться сумні,
Від голоду людина помирає…
І страшно так… Бо ж на оцій землі
Трудились люди, рук не покладали.
І щоб вони й їх діточки малі
Від голоду страшного помирали?
А так було… В людей забрали все
Й зернятка для дитини не лишили…
І душі їх голодна смерть несе.
Й хати, і цілі села опустіли…
І стогін всюди, це не люди, ні!
Це стогне вітер, що ввірвавсь до хати.
Хати зіщулились холодні і сумні,
Біль, страх, і сум затиснув їх в лещата…
Нема ні звуку, вимерло село,
Таких вже сотні пусток в Україні…
А як же гарно тут колись було —
Казково, небеса сміялись сині,
Пісні лунали і цвіли сади,
І хвилювались пшениці, як море!
Та люди вже не вернуться сюди,
Бо їх спіткало несказанне горе.
Їх вже нема, пішли на небеса…
Мільйони душ, їх заповітні мрії…
А навесні розпуститься краса,
Але нема людей, нема надії…
Та спогади й перекази живі,
І жаль, та сум нам серце огортає…
Цей біль тепер живе у нас в крові
І до подій страшних нас повертає…
Поставте свічку-згадку на вікні,
Для тих, кого давно уже немає…
Крізь свічку очі дивляться сумні —
Від голоду людина помирає…