В який ми час страшний живемо, люди,
Коли життя нічого вже не варт…
Іде війна і смерть, біда повсюди,
А мрії, ніби недотепний жарт…
Вони в людей не здійсняться ніколи,
На них війна поставила свій хрест.
В розрусі нині і лікарні, й школи…
І скрізь у нас війни страшної жест.
На що не глянь — жаль, горе і руїни,
І біль в душі, а рани ж як болять…
Тут щастя відібрали у людини.
Надламані гілки лише скриплять
Так тужно-тужно, бо не сила жити,
І хоч напівживі, та ще висять…
Вони, як люди, можуть так тужити,
І в думах у минуле повертать.
І люди теж, як гілля, що всихає
На дереві життя з минулих літ…
Як відродити рід? Ніхто не знає…
Від зла і горя наш чорніє світ.