Ну, от і знову двадцять шосте квітня.
Цвітуть сади і надворі теплінь…
Та незабутня та трагедія всесвітня
І біль гіркий-гіркий, немов полинь…
Трагедія людська, велике горе,
Ніхто цього, звичайно, ще не знав…
А горе насувалося, як море,
А над Чорнобилем вже чорний страх літав.
І падали пташки отак, в польоті,
І люди падали, немов у забутті…
Та всі жили в якімсь круговороті,
І кожен мав своє щось у житті.
А страх літав, здогадувались люди,
Бо ж бачили, що станція горить.
А сталось що? Що далі з того буде?
Яка на всіх страшна чекає мить?
Ніхто не знав, та серденько кричало,
Всі здогадалися, хоч уряд ще мовчав…
А поки що здоров’я догорало,
Всіх вивезли, у чому хто стояв.
І над землею горе панувало
І плач людський, потік гарячих сліз…
За що ж біда? Чи ж нам її ще мало?
А листя спалене злітало із беріз…
І сум на землю хмарою спустився,
І чорним попелом накрив усі путі…
Хтось голосив, кричав, а хтось молився —
Не знаєм ми майбутнього шляхи…
І чорний біль повис у ріднім краю,
І вічний смак гіркого полину…
Скажіть, за що нам це, бо я не знаю,
Ці вічні біди… Просто не збагну…