Відходять друзі ген за небосхили,
Чи правильніше, мабуть, за межу.
У пам’яті лишають образ милий…
І я цей образ щемко бережу.
Та подумки я з ними розмовляю,
Вони дарують усмішку мені.
І я в своє дитинство повертаю,
Де дні стояли довгі і ясні.
Де всі ми грались дружно, розмовляли,
І непомітно в майбуття ішли,
Сміялися й спинитись не бажали,
Скоріш за все — спинитись не могли.
А ще співали всі пісні, що знали,
Та як же гарно й весело було!
Ми загадковий світ цей пізнавали
Та дарували добрість і тепло,
Бо в нас в душі було цього багато,
Здавалось, все на світі ми могли.
А все життя сприймалося, як свято,
І ми сміливо в майбуття ішли.
І от уже хтось світ цей покидає,
А на прощання усмішку несе.
У засвіти тихенько відлітає,
Для нього вже закінчилося все.