Усі ще ситі, ми ще не голодні,
Але критичні насувають дні.
І дехто вже у відчаї сьогодні,
І моторошно враз стає мені.

Цей відчай набира критичну масу.
І не відомо скільки ще пройде.
Мені уже й тепер здається часом,
Що спокою нема ніде-ніде.

Його й нема. Тепер усі в напрузі.
І настрій нікудишній у людей.
І не такі радушні нині друзі,
І менш оптимістичних в них ідей.

І чути все частіш роздратування,
Хоч можна жить, далеко не біда.
І між людьми все менш єднання,
В стосунках наступають холода.

А дуже жаль. Що можна тут зробити?
Не помагають ні прохання, ні вірші.
Як, навіть, пісня їх не може поєднати,
То, значить, є вже тріщина в душі.

А далі що? Вона не заростає,
Вона як яр, росте собі й росте.
Подумайте, що далі нас чекає,
Хоч на хвилиночку подумайте про те.

Задумайтесь і сонцю усміхніться.
Ми ще живі, і радуйтесь, живіть!
І поки ще не пізно, схаменіться,
Критичну масу ту не наберіть.

Бо я боюсь. Мені весь час здається,
Що нас та чаша лиха не мине.
Достатньо іскорки, і щось у нас зірветься,
Земля в нас під ногами спалахне.

Я кину лихом в землю, засміюся.
Так ще багато хочеться зробить.
І хоч з останніх сил, а все ж кріплюся,
Бо хочеться прекрасно і світло жить.