Знаменний час. Наука на вершині.
Щодня нові великі відкриття.
Якій же нині треба буть людині,
Щоб цінувати і любить життя,
Щоб вчитися, з прогресом йти у ногу,
Все розуміти, пізнавать світи
І прокладати в новизну дорогу,
Й цивілізовано по цій Землі іти…
Це світлий час. Багато треба знати.
Для інквізиції і місця вже нема!
То ж треба розвиватися, читати…
Та щось пішло не так. Й таке бува…
В Криму горять книжки. Вогонь до неба.
Там українське палять все, що є.
Бо українська мова їм не треба,
У них сьогодні власний суржик є…
Творцям багаття хочеться радіти.
Чому ж радіти, як горять книжки?
На це безумство дивляться і діти,
І вчителі бездарні, і батьки…
Мені ж так страшно, я признатись мушу,
І боляче, й від суму гаряче…
Це ж палять нашу українську душу
І біль жагучий серденько пече.
Тут наше рідне поле й синє море
Й душа народу рідного жива.
І це безмежне небо неозоре,
І українська пісня, і слова…
Тут українською і квітка розмовляє,
І жебонить струмочок вдалині.
Верба над річкою тихесенько зітхає
І ранки прокидаються ясні.
Волошка тут по-рідному синіє,
Ромашка біла ніжністю цвіте,
Зірками небо уночі рясніє,
А вранці сходить сонце золоте.
Й травичка українською шепоче,
Блищить на сонці перлами роса.
Тут все у щасті й мирі жити хоче,
А душу полонить дзвінка краса…
А мову палять, нищать на багатті…
Горить папір, але душа жива!
Не спалять душу вороги прокляті,
Зійдуть над світом мова і слова
І зазвучать чарівно, пелюстково!
Душа ж, як сталь, гартується в вогні.
Ми заживемо радісно й чудово,
Тут українські зазвучать пісні!
Душа в нас зіткана з добра й любові,
Із ласки і барвінку, та тепла.
І сила наша — в українській мові,
Вона поборена ніколи не була!