Людина, кажуть, то господар долі.
Ага, якраз! Аби ж то так було…
Кувала б власну доленьку поволі,
Її б не зачепило люте зло,
І оминули б вітри й хуртовини,
Не спопелило б сонце, не спекло…
Ішла б вона крізь гори і долини
Чудово б їй і затишно було.
Кувала б так майстерно і надійно,
Зробила б все, щоб мрії досягти.
То ж формувала б доленьку спокійно,
Зуміла б всі негоди обійти
І досягла б мети. Все, як потрібно,
Хіба собі людина ворог? Ні!
І на вустах звучала б пісня срібно,
Усе було б без галасу й борні.
Але так не буває, не буває…
Завжди якась трапляється біда.
То сонечко людину спопеляє,
То топить мрії й задуми вода.
То з’являться іще якісь причини,
Щоб зруйнувати мрії і думки.
І випадає доля з рук людини
Обставинам нікчемним завдяки…