Людей частенько доля закидає
Далеко дуже, у чужі краї…
Як буде там, ніхто того не знає,
І там же люди, наче як свої…
А час проходить і нудьга зростає
За тим найкращим, що в житті було.
Дитинство, юність з серця виринає,
Все найрідніше, що уже пройшло
І загубилось в просторі і часі,
А так кортить вернутися туди.
Ми там були Надійки та Юрасі…
Та вже багато сплинуло води…
Давно немає ані мами, й тата
І саду яблуневого нема,
Посивіла і покосилась хата,
І нудиться криниченька сама.
А думка вперто часом повертає,
І серце проситься у ті краї,
Бо в світі вже ріднішого немає,
Ніж та криниця, хата і гаї.
І рушники вишивані з півнями,
І вишиті на дітях сорочки.
Та вечорниці з ніжними піснями,
Вечеря пізня, мати, діточки…
І солов’їна пісня вечорова,
І казочка, що чуєш вже сплячи…
Та звуками наповнена діброва
І незбагненна тиша уночі…