Дивитись важко на людські страждання,
На тих людей, що йдуть у небуття,
На все, що ворог нищить без вагання,
Вбиває мрію і саме життя...
І хочеться від розпачу кричати,
Від болю, що розлився, мов ріка...
Не можна за таке людей прощати,
За нашу долю, що така гірка,
Як той полин, що скрізь тепер сивіє,
А мати плаче он, коло вікна.
Вона синочка обійняти мріє,
Та крає серце звісточка сумна.
А ген дитя присіло коло тину,
У нього тата й матінки нема.
І обійняти нікому дитину,
Навколо страшно, голодно, зима...
Он мати молода з дітьми малими,
Нема в них хати і кутка свого...
Сльозами миють землю цю гіркими...
Війну страшну затіяли чого?
Біда, розруха, смерть і зло, та горе,
Й гримлять так страшно сині небеса...
І страх розлився краєм, наче море,
І хтось уже не вірить в чудеса...
А в Україні в нас було красиво,
Цвіли у барвах місто і село.
І всі ми вірили у гарну казку й диво,
Всім нам безпечно й затишно було.
І ми й не знали, що мала хатина —
Найбільше щастя, радість і тепло,
Бо там сміялись мати і дитина,
Там всій родині добре так було...
Але війна усе це зруйнувала,
Продиктувала волю нам свою
І наше щастя підло розстріляла...
Ми стоїмо у прірви на краю.