Дивлюсь на однокласників своїх…
О! Як ми постаріли, милий Боже…
Та з тих далеких літ лунає сміх,
Дитинство повертається погоже.
Ми все ж такі, як і колись були,
Миколки, Саші, Наді і Світлани.
А як же вишні в ті роки цвіли!
Які у нас були великі плани!
Які ж росли дерева — до небес!
А запахи весни серця п’янили!
О, скільки в ті роки було чудес,
А ми усе могли, усе б зуміли!
Ми безтурботно й радісно жили,
Усі веселі, радісні, сміливі.
І вільно, наче квіти, всі цвіли,
Смішні, відважні і завжди щасливі.
Ми вчилися і пізнавали світ,
Літали в снах, до мрій своїх летіли.
З тих пір пройшло уже чимало літ,
Ми прожили багато й постаріли,
Але серця лишились молоді.
Вертаємось в дитинство, на уроки…
І враз стаємо знову, як тоді…
І байдуже, що пролетіли роки.
Ми згадуємо будні і свята,
Веселі, радісні і світлі днини.
В житті усе було в нас до пуття,
Хоч всі пережили й сумні хвилини.
Та ми життєві стежечки пройшли,
Що вистелила доля нам старанно.
Трудились чесно, сонячно жили,
Долали все, що випало неждано.
І стоїмо на фінішній прямій.
Як довго ряст топтати ще прийдеться…
Завершуємо круг ми всі земний,
Та спогади дитинства — коло серця.