Дивлюсь на світ відкритими очима
І відчуваю всю красу земну.
То ж крила виростають за плечима,
І я лечу в небесну даль ясну,
Там простір, велич і чарівне диво,
Там загадка і справжня дивина…
Я в радіснім захопленні, щаслива,
І щастям насолоджуюсь сповна.
А хтось краси не бачить і не чує,
Не відчуває запахи земні.
І зло у його серденьку нутрує,
І думи у його душі страшні…
Чого, скажіть, такі бувають люди?
Чому у їхнім серці чорнота?
Але ж такі трапляються повсюди,
А в їхніх душах — морок, пустота…
Вони незадоволені й сердиті,
Загарбали весь світ би задарма.
А очі заздрістю і злобою налиті
І виправдання людям тим нема.
Вони не вміють щастя відчувати
В простих речах, у пісні солов’я.
Не вміє їхнє серденько співати —
Їм можу лиш поспівчувати я…