Дивлюсь на свічку, а вона палає
Й димок легкий потягся в небеса.
Скількох життів, скількох життів немає,
А в світі знову навесні краса…
І знов садочки цвітом забуяли,
Заколосилась, зацвіла земля,
А люди з голоду усі повимирали.
І вже не вийдуть на свої поля,
Щоб ниву рясно хлібом засівати,
І щоб збирати гарні врожаї…
Нема кому в цім полі заспівати,
В гаях співають тільки солов’ї,
А голосу людського вже не чути,
Понад землею чорна тінь лягла.
Повсюди квітнуть маки від спокути…
Не вберегла земля людей, не вберегла…
Над полем чорний ворон кряче,
І сум сягає просто в небеса…
Земля і небо чорним болем плаче…
Для кого нині вся оця краса?
Нема дітей, повимирали села,
Голодомор скосив усіх і все.
Яка ж то доля наша невесела…
А вітер в небо вічний сум несе…
Невтішна свічка тихо догорає,
Скотився біль сльозою по щоці.
Голодна смерть — страшніше не буває.
Тримаю колосочки у руці…
Хай хлібець буде в кожного у хаті,
А діти виростуть хороші і ясні.
То ж будьте, люди, світлі і багаті,
А в Україні линуть хай пісні.