Долі власної ми не знаєм,
А за вчинками йде каяття.
Часом мужність свою втрачаєм
На крутих віражах життя.

Щось такого ми, часом, хочем,
Що в реальнім житті нема.
Задзеркаллям ми нерви лоскочем,
В казку віримо, та дарма.

По стежинах життя петляєм,
Попадаєм не раз в сильце.
Горді того, що все ми знаєм,
Навіть віримо, часом, в це.

А насправді ми тільки діти
І безпомічні, і малі.
І немає де правди діти —
Ми невігласи на Землі.

А й насправді, ну, хто ми, люди?
І для чого у світ прийшли?
Що було? А що далі буде?
От би знать ми про це могли!