У нас життя складне й незрозуміле,
Десь людяність поділася й нема…
Мов листя доброти з людей злетіло
І душі вкрила чорнота й пітьма…
Моя країна зараз пропадає —
Недолюдки стоять біля керма,
В яких стида і совісті немає…
До них уже звертатися дарма,
Бо слів вони не можуть зрозуміти,
А ржа наскрізь проїла їх серця.
На все готові, щоб самим лиш жити,
Все продають нещадно, до кінця.
І землю рідну, фабрики й заводи,
Багаті надра, і людські життя.
І принесли в країну стільки шкоди,
Що мабуть вже немає й вороття…
Людей своїх зробили всіх рабами,
Вже прав і справедливості нема.
Самі ідуть злодійськими стежками,
А нас чекає відчай і пітьма,
Як в тридцять другому того століття,
Що вже минуло, але знов іде…
Яке тепер чекає лихоліття?
Яка гірка нас доля знову жде?
Та що ж таке? Чого ми знов в опалі
І мовчимо, хоч в горі і біді…
Злочинці всі живуть у криміналі
І почуваються, як риба у воді.
А нам заціпило, ми толерантні,
Чи нерішучі, чи то боязкі…
Чи враз зробилися такі галантні,
Чи нас тримають ще якісь зв’язки?
Та може вистачить нам всім мовчати,
Бо й так все розікрали й продали…
Нам ворога свого пора здолати,
Допоки Україну не здали…