Дощу сьогодні прагне все живе:
Рослинки всі, комашки і тварини…
А в небі навіть хмарка не пливе,
Хоч всі дощу чекають щохвилини…
Всім спрага дошкуляє, аж пече.
Земля тверда, як камінь нині стала.
А сонце припікає… Гаряче…
І на лугах трава повигорала.
Сухе повітря і нема роси,
Бо де їй взятись, як нема вологи?
І в світі враз поменшало краси,
Тож люди нині сповнені тривоги…
В природі щось змінилось… Як? Коли?
Та, поступово зміни відбулися…
Якби ж ми розумнішими були,
То б думали, тоді б до справ взялися…
Спочатку б думали і зважили усе,
Розрахували б і не раз, детально…
Та вітер нас, як сухостій несе,
Нема в нас мудрості… А це печально…
То може вже нам думати пора,
Прорахувати, аналізувати…
Бо чорна всіх поглине нас діра…
Й шляху не стане, щоб назад вертати…
Природа ж нам давалась назавжди,
Ми ж турбуватись й берегти не вміли…
Тому тепер чекати слід біди,
Чого б ми нині зовсім не хотіли…