Сьогодні вже забороняють слово.
Образливо це все, признатись мушу…
Щоб не звучала мова світанково…
Крадуть слова — це наче вкрасти душу.

Чи наплювати в серце і розтерти,
Бо солов’їна мова — нам не можна.
Слова забороняють вже відверто,
Щоб не звучала мова так тривожно

І трепетно, та ніжно, солов’їно.
Тому і нищать мову й нас безбожно,
А мова наша в світ летить дитинно,
Тому і красти з неї слів не можна.

Багата мова в нас — не розказати,
У ній душа від роду і до роду.
У ній краса, добро, любов і свято,
І щира пісня нашого народу.

В ній наша воля і свобода духу,
Вона співає, плаче і сміється.
Як вітер, що розвіює задуху,
Чарівна мова, в синє небо рветься.

Вона чудова, ніжна, мелодійна,
І чиста, наче роси на світанні.
Її так хочуть знищити постійно,
І це, мабуть, ще крапля не остання…

Комусь вона нестерпно заважає,
Хтось піниться від люті, як почує.
Що соловейком мова в нас співає.
І українська воля в ній пульсує.

Не можуть зразу знищити і вкрасти,
То хоч по слову будуть виривати.
Та солов’їній мові не пропасти!
Вона у пісні, що співає мати…

Вона в джерельці, в лісі і у полі,
Ввібрала мова в себе всю природу.
У ній гостинність, прагнення до волі,
В ній велич українського народу.

Вона для українців веселкова
І найрідніша, наймиліша в світі.
І солов’їна, щира, світанкова,
Найкраща з кращих в мовному суцвітті.