У нашім краю гарно, вже весна.
Усе розквітло ніжно, розмаїто.
Погода без дощу, суха, ясна
І граються в дворах веселі діти…
Над полем жайвір звився в небеса
І пісня щастя понад світом лине.
В траві торішній справжні чудеса,
Гніздечко там звила мала пташина,
Зайчат на світ зайчиха привела,
Вони в кубельці у любові й тиші.
В душі зайчихи стільки є тепла,
Вона їх гріє, не замерзли б лише…
А ось в гніздечку їжачки малі,
Такі кумедні… Їх матуся гріє…
Бурундуки живуть в сухій траві,
І в кожного є на життя надія…
Усім є місце на святій землі,
Бо все прийшло у білий світ, щоб жити…
Зростати в щасті, в радості й теплі,
І білий світ захоплено любити…
Та зло в людини хмарою пливе,
Вона бездумно нищить всю природу.
Траву підпалює, все знищує живе,
Приносить горе, біль, страждання, шкоду…
А в тій сухій траві життя ж цвіло,
Жила любов, турбота і надія…
І все загинуло, у безвісти пішло,
Пропало все і не збулася мрія…
В страшенних муках згинули, за що?
А полум’я звивалося й сичало…
Живцем горіли, просто за ніщо,
Бо в когось розуму і серця бракувало…
За що ви землю нищите свою?
Чого сміттям закидали природу?
Вона і так здригається в бою,
Ще й ви бездумно завдаєте шкоду…
Підпалюєте поле і ліси,
Це замість того, що садити квіти…
Тепер і так страшні у нас часи,
Бо ж на війні кривавій гинуть діти…
А хтось ще й землю спалює дотла,
Невже ж сумління, совісті не має?
Земля б нам раєм бути всім могла,
Та розуму в людей не вистачає…