Коли байдужість душу охопила,
То це найгірший для людини стан.
Тоді підрізані у неї крила,
А навкруги знущання і обман.
А їй однаково, ніщо вже не хвилює,
Нехай хоч все горить ясним вогнем…
Байдужість душу залюбки руйнує,
І це погіршується, з кожним днем.
Тож голову людина опускає —
Не радує й не тішить білий світ…
Людська біда їй серце не проймає,
Не гріє і краса та ніжний цвіт…
Байдужий — це, як мертвий, тільки дише,
Але душа уже не підлетить.
Самі інстинкти залишились лише…
І як тоді у цьому світі жить?