Журба і туга, смуток, що й казати,
Коли іде війна не дні — роки…
Нема села, ані двора, ні хати
І в засвіти уже пішли батьки
Чогось так рано, ще б їм жити й жити,
Але війна у них забрала все.
І прилетів вітрець, щоб потужити.
На ці руїни зернятка несе,
Щоб висіяти і хай вродять квіти
І навесні хай зацвітуть усі.
А встане сонце, буде їм світити
Й вони заграють радісно в росі.
Та, що було, не вернеться ніколи,
Замруть і села, й деякі міста…
Й не заспівають галасливі школи…
Така от доля наша непроста.
Бо росіяни нас прийшли убити.
За що? Чого? Не знають, а прийшли…
А от вітрець у землю сіє квіти,
Щоб в Україні всі поля цвіли.
Щоб повернулись люди й стали жити
Відбудували місто і село…
Щоб вміли бути добрими й любити,
Й від людяності серденько цвіло.